Ніч — тримаємо.

Ми вбігли в намет майже одночасно.

Тент хитнувся від вітру, хтось зачепив стіл, впали папери. Усередині було тісно — Сергій, Олексій і ще кілька будівельників. Повітря одразу стало важким.

Пішла нецензурна лексика.
Груба, зла, не для емоцій — для захисту.

— Це хрінь якась, я такого не бачив!
— Та не може воно так світитись!
— Метал не світиться, якщо він не нагрітий!

Вони говорили всі разом. Перебивали. Жестикулировали. Сергій різко сів за стіл, провів долонею по волоссю.

— Спокійно, — сказав він, але ніхто не зупинився.

— Метал холодний, — продовжив хтось. — Я торкався. Абсолютно холодний.
— Світло зсередини, — додав інший. — Не відбиває, а саме йде.
— Це не вулкан, — різко сказав Сергій. — Тут немає активності.
— І не нафта, — підхопив Олексій. — Воно не горить. І запаху немає.

На мить стало тихіше.

— То що це тоді? — хтось кинув майже з відчаєм.

Ніхто не відповів.

— Може, флюоресцентні камені? — несміливо припустив один із будівельників.
— Ми ж туди світили… — хтось знизав плечима. — Скільки годин? Фіг зна скільки. Воно мало б згаснути.

Сергій похитав головою.
— Так не працює. Навіть близько.

Віолетта стояла осторонь. Вона не втручалась. Слухала.
І чим більше вони говорили, тим ясніше вона розуміла: відповідей тут немає.

— Кого викликати? — запитав хтось. — Хто в цьому взагалі розбирається?

Це питання зависло в повітрі.

Геологи?
Фізики?
Рятувальники?
Військові?

Кожен варіант звучав неправильно. Наче будь-який дзвінок означав би: ми втратили контроль.

Віолетта нарешті заговорила.
— Поки — нікого.

Усі повернулись до неї.

— Ми не знаємо, що це, — продовжила вона спокійно. — Але ми точно знаємо, чим воно не є. І цього достатньо, щоб не робити дурниць.

— А якщо воно небезпечне? — хтось не витримав.

Вона подивилась прямо.
— Воно тут давно. Небезпечними зараз можемо бути ми.

Знову тиша.
Тепер інша — напружена, але вже з напрямком.

Олексій повільно видихнув.
— Добре. Значить так. Ніч — тримаємо. Нічого не чіпаємо. Ніхто зайвий не підходить.

Сергій кивнув.
— І фіксуємо все. Кожну зміну. Кожен звук.

Віолетта відчула, як тривога в грудях не зникає, але перестає розповзатись. Вона стала зібраною. Гострою.

Десь за стінкою намету працював вітер.
А під землею — світло.

І вперше за цю ніч у Віолетти з’явилась чітка думка, від якої по спині знову пішли мурахи:

це не ми знайшли це.
це воно дозволило, щоб ми були поруч.

І тепер питання було не «що це».
А чи дозволять нам піти далі.