Світилась зсередини.

Вона прокинулась від того, що Олексій тряс її за плече.

— Віо… — голос у нього був хрипкий. — Воно тріснуло. Віо, воно тріснуло.

Віолетта різко сіла. Світло фар різало очі, голова була важка, ніби сон не відпустив повністю. Вона кілька разів кліпнула, намагаючись зібрати картинку.

— Що?.. — прошепотіла вона.

— Там, — він показав у бік ділянки. — Пішло далі.

І ще, ніби між іншим, додав:
— Ми замовили піцу.

Вона подивилась убік.
І справді — на капоті машини, на даху, навіть на землі стояли коробки. Багато. Наче хтось вирішив, що ця ніч має тривати довго і голодною вона не буде.

Віолетта взяла шматок «чотири сири». Гарячий. Потягнула чай з термоса. Їжа була дивно реальною на фоні всього, що відбувалося.

Вона пішла за Олексієм.

Натовп уже зійшовся в одному місці. Люди стояли півколом, хтось присів, хтось нахилився. У центрі була тонка смужка — майже лінія. Не ширша за палець.

Але щось у ній було неправильне.

З усіх боків на неї світили прожектори. Яскраво. Жорстко. Світло ковзало по краях, хтось торкався щілини рукавицею, хтось намагався зазирнути всередину. Люди гомоніли, говорили пошепки, ніби голосно тут було недоречно.

Віолетта дивилась мовчки.

Вона не одразу зрозуміла, що саме її бентежить.

Хтось наступив поруч, земля трохи осипалась. Вона бачила, як у щілину падають дрібні піщинки. Вони зникали всередині — без звуку, без сліду.

Але не це її лякало.

Вона ще раз кліпнула.
Потім ще.

І раптом зрозуміла: світло поводиться дивно.
Воно не відбивається так, як має. Не лягає рівно. Ніби щілина не приймає його, а ковтає.

Віолетта нахилилась ближче. Серце билося швидше, але не від страху — від напруження.

Вона прошепотіла Олексію:
— Вимкніть світло.

Він подивився на неї.
— Все?

— Усе, — сказала вона. — Повністю.

Це зайняло час. Багато світла. Багато машин. Багато людей. Хтось не одразу зрозумів, навіщо. Хтось сперечався. Хтось вимикав і знову вмикав, перевіряючи.

Минуло хвилин двадцять.

Останній прожектор згас.

І тоді вони побачили.

Щілина світилась зсередини.

Не яскраво.
Не різко.

М’яким, рівним світлом. Ніби під землею було щось живе. Або щось, що вміє чекати.

По натовпу прокотилась тиша. Не різка — глибока.
У когось по шкірі пішли мурашки. Хтось зробив крок назад. Хтось, навпаки, підійшов ближче, але не наважився нахилитись.

Віолетта відчула, як холод повільно піднімається вздовж хребта.

Вона згадала свій сон.
Водоспад. Рівну воду. Світло, яке не потребує дозволу.

— Воно… — хтось почав і замовк.

Олексій стояв поруч, не відводячи погляду.
— Це не аварія, — сказав він тихо. — І не тріщина.

Віолетта кивнула.
— Це відповідь.

Ніхто не спитав — на що.

Бо всі вже відчували:
питання було поставлене давно.