План складався повільно.

Ніхто не рухався кілька секунд.
Ніби всі чекали, що звук повернеться ще раз сам.

Потім майстер повільно присів. Обережно, як сідають поруч із чимось, що може відповісти. Він торкнувся поверхні кісточками пальців, легенько, майже несміливо. Потім постукав ще раз.

Відповідь прийшла зсередини.
Не від каменю — з-під нього.

Гул був рівний. Глибокий. Такий, що не має шорсткості.
Не тріщина. Не пустота. Обʼєм.

Олексій опустився поруч. Вдарив ледь сильніше.

Той самий звук.
Точний. Повторюваний.

— Це не ґрунт, — сказав хтось ззаду.
— І не скеля, — додав інший.

Вони почали схилятись по черзі. Міняли місця. Стучали з різних боків. З різних точок.
Зліва — гул.
Спереду — гул.
Збоку — той самий.

Відлуння не гуляло.
Воно трималось всередині.

— Метал, — сказав майстер нарешті. Не голосно, але так, що всі почули.
— Який? — запитав Олексій.

Майстер повів долонею по поверхні.
— Рівний. Гладкий. І… близько. Занадто близько.

Хтось запропонував узяти скоб і зняти шматок. Перевірити матеріал. Просто, щоб зрозуміти.

Віолетта різко випрямилась.
— Ні.

Її голос прозвучав жорсткіше, ніж вона планувала.

Усі подивились на неї.

— Ми спочатку зрозуміємо, що це, — сказала вона, вже спокійніше, але не менш твердо. — А потім будемо щось ламати.

Олексій кивнув.
— Я маю подзвонити замовнику, — сказав він.

— Зачекай, — відповіла Віолетта швидко.
Він повернувся до неї.

— Дзвонити без інформації — дикість, — сказала вона. — Це паніка. Ми не знаємо, що це. Не знаємо, як реагувати. Спочатку — розуміння. Потім — дзвінки.

Він кілька секунд дивився на неї.
Потім повільно опустив телефон.

— Добре, — сказав він. — Розбираємось.

До вечора людей стало більше.
Хтось подзвонив «своєму». Хтось приїхав просто подивитись. Чутка пішла швидше за рішення.

Ділянку освітлювали фарами машин. Потім — прожекторами. Світло різало темряву, вирізаючи шматок землі, ніби сцену.

Приїхала техніка. Більша. Сучасніша.
Мега-бур — новий, блискучий, з екраном і датчиками. Його поставили трохи осторонь, ніби він ще не мав права торкатись.

Поруч розклали палатку від комах. Усередині — стіл, складні стільці, ліхтар. Хтось приніс лежаки. Вода. Кава. Документи. Карти.

Вони не працювали.
Вони думали.

Майстер малював щось пальцем на землі. Хтось рахував відстані. Хтось мовчки дивився на рівну поверхню, яка тепер здавалася чужою.

Віолетта сиділа трохи осторонь.
Паніка не зникла. Вона просто змінила форму. Стала холодною. Стиснутою.

Вона дивилась на землю й відчувала:
це не помилка.
і не випадковість.

Це було тут давно.
І тепер — дозволило себе знайти.

План складався повільно. Обережно.
Ніхто не говорив слова «відкопати» вголос.

Лише:
— подивитись,
— перевірити,
— не пошкодити.

Ніч остаточно впала на ділянку.
Але ніхто не поїхав.

Бо всі вже розуміли:
сьогоднішній день не закінчиться,
поки це не відповість.