Напрямки

Вони прокинулись о четвертій ранку не з власної волі.

У готелі сталася бійка.
Спочатку — крики. Потім глухий удар. Хтось біг сходами, хтось лаявся в коридорі, не стримуючи голосу. За кілька хвилин — сирени. Поліція. Різке світло в холі, яке вмикають тоді, коли вже нікого не цікавить комфорт.

Гості зійшлися вниз майже одночасно. Халати, куртки, розгублені обличчя. Ніхто не розумів, що саме сталося, але всі знали — назад у сон не повернутись.

Віолетта стояла біля вікна в холі й дивилась, як над містом повільно сіріє небо.
Втоми ще не було. Лише ясність.

Олексій підійшов поруч.
— Залишатись тут немає сенсу, — сказав він тихо. — Все одно не заснемо.

Вона кивнула.
— Домовляємось так, як планували. Їдемо на об’єкт.

Рішення було прийняте там же, без додаткових слів.
Вони вийшли з готелю ще до світанку.

Місто о цій годині було порожнім і чесним. Ліхтарі ще світили, але вже ніби вибачались за свою присутність.

На ділянку вони приїхали о шостій ранку.

Земля була холодна, темна, нерухома. Повітря — свіже, різке, таке, від якого думки стають короткими й точними.

Олексій дістав з машини термос. Налив каву в металеві стакани, простягнув один Віолетті.
— Міцна. Без цукру.

Вона взяла стакан, зігріваючи пальці.
Кава була проста, гірка, дуже доречна.

Вони стояли мовчки, дивлячись, як небо поступово світлішає.
Світанок підіймався повільно, без пафосу. Наче перевіряв, чи готове місце до роботи.

— Люблю приїжджати раніше за всіх, — сказав Олексій після паузи. — Поки ще ніхто не почав «покращувати».

— Тоді видно, що є насправді, — відповіла Віолетта. — Без шуму.

Вони чекали.

О восьмій на ділянку заїхала ще одна машина.
З неї вийшов чоловік з планшетом і тонким металевим щупом.

— Це Сергій, — сказав Олексій. — Він перевіряє воду.

Сергій кивнув і одразу пішов по ділянці. Не поспіхом. Зупинявся, слухав, дивився не під ноги — трохи далі, ніби читав землю шарами.

— Цікаво, — сказав він нарешті. — Вода тут є майже всюди.

Він зробив ще кілька замірів.
— Але вона різна. Десь піде рівно, десь забере. Тут важливо не помилитись.

Віолетта уважно спостерігала.
— Нам важлива стабільність, — сказала вона. — Не швидко.

Сергій кивнув.
— Тоді місце ви обрали правильно.

Олексій узяв лопату.
Копнув там, де вони з Віолеттою інтуїтивно визначили, що буде зручніше робити свердловину.

Перші сантиметри пішли легко.
На глибині близько тридцяти — глухий удар.

Він копнув поруч. Те саме.
— Камінь, — сказав він. — Або скеля.

Сергій нахилився, подивився.
— Так. Тут без буріння ніяк.

Олексій одразу дістав телефон, набрав номер.
— Після дванадцятої зможете? — коротко. — Добре. Домовились.

До цього моменту вони вже зголодніли.
Вирішили зробити паузу.

Поснідали неподалік: омлети, тости, чай. Без поспіху. Без обговорення технічних деталей. Просто тиша і їжа.

Потім повернулись назад на ділянку.
Робота чекала.

Напрямки вже були визначені.
Тепер залишалось тільки не збитись.