Вона тут не для компромісів.

Віолетта повернулася в номер раніше, ніж планувала.
Не тому, що втомилась — тому що все зайве вже відбулося.

Вона не вмикала світло одразу. Сутінки були достатні. Ноутбук ліг на стіл механічно, як інструмент, а не як щось особисте. Вона відкрила схеми, але не дивилась на них. Просто тримала перед очима.

Її думки не бігли.
Вони перевіряли.

Вхід — не там, де логічно на папері.
Вихід — не там, де його хочуть бачити.
Вода — завжди проблема, навіть коли кажуть, що «все врахували».
Фундамент — це не бетон, це рішення, яке не можна повернути назад.
Електрика — нервова система будинку. Якщо помилитись — болітиме все.

Вона прокручувала завтрашній день не як подію, а як послідовність точок.
Де зупинитись.
Кому що сказати.
Кого не слухати.

Її не лякала відповідальність.
Її лякала людська неточність.

Вона подумала, що завтра буде дощ.
Не тому, що дивилась прогноз.
Вона просто знала: коли все важливо — погода завжди проти.

Віолетта лягла пізно.
Не заснула одразу.
Не думала про людей.
Тільки про те, що фундамент — це завжди компроміс між ідеальним і можливим.
І що завтра цей компроміс доведеться побачити наживо.

Виїзд

Зранку було холодно.
+3 — не той холод, який болить.
Той, який просочується.

Дощ пішов ще до того, як вони вийшли з машин. Не злива — ливень, впертий, рівний, без пауз. Земля одразу стала важкою. Глина липла до взуття.

На майданчику було троє головних.
Вода.
Фундамент.
Електрика.

Віолетта відзначила це миттєво. Не по іменах — по функціях.

— Почнемо з води, — сказав хтось.

— Ні, — сказала вона. Спокійно. — Почнемо з рельєфу.

Вони переглянулися.
Один з них хотів щось сказати, але змовчав.

Вона стояла під дощем, не ховаючись. Куртка намокла швидко, але їй було байдуже. Вона дивилась, як вода йде по землі. Куди стікає. Де затримується. Де вже утворюється звичка.

— Тут не можна копати, — сказала вона через хвилину. — Тут завжди буде вода.

— Але по плану…

— План сухий, — перебила вона. — А місце — ні.

Той, що відповідав за воду, насупився.
— Ми можемо зробити дренаж.

— Можете, — кивнула вона. — Але він працюватиме проти місця. А місце завжди виграє.

Він подивився на неї довше, ніж потрібно.
— Добре. Де тоді?

Віолетта пройшла кілька метрів, зупинилась.
— Тут. Вище. Менше красиво. Зате чесно.

Фундаментник мовчав.
Електрик дивився на небо, ніби рахував, скільки ще лити.

— По електриці, — сказав він нарешті. — Якщо зміщуємося, доведеться перераховувати.

— Перераховуйте, — відповіла Віолетта. — Зараз. Не потім.

— Це час.

— Потім — це помилка.

Вони знову замовкли.
Дощ шумів рівно. Ніхто не жартував. Ніхто не нервував. Всі просто приймали факт: вона тут не для компромісів.

— Добре, — сказав той, що був головним. — Робимо, як ви кажете.

Віолетта кивнула.
Не подякувала.
Не пояснила.

Вона стояла в багнюці, з мокрим волоссям і холодними руками, і відчувала дивне полегшення.

Тут не було соціальних ролей.
Тут не було розмов «про настрій».
Тут була тільки робота — і вона трималася.

Коли вони розходились, хтось сказав:
— Вона жорстка.

Інший відповів:
— Ні. Вона точна.

Віолетта цього не чула.
Вона вже дивилась на місце, яке починало підкорятися логіці.

І це було єдине, що для неї мало значення.