Більшість мене не цікавить.

— Знаєш, — почав він трохи невпевнено, ніби перевіряючи, чи доречно це взагалі, — зазвичай у таких проєктах люди хочуть спочатку відчути місце. Постоять, подивляться. Кажуть: «Тут якось не так», або «Тут треба інакше».

Віолетта не підняла очей.
— Відчуття — це після. Спочатку факти.

Він усміхнувся, але не образився.
— Ну, я просто до того, що завтра може бути холодно. І вітряно. Не найприємніша прогулянка.

— Я буду в куртці, — сказала вона.

Пауза.
Він ковтнув ковток кави.

— Ти давно в цьому? — спитав він уже м’якше. — В дизайні, я маю на увазі.

Віолетта на секунду задумалась. Не тому, що не знала відповідь. А тому, що не розуміла, навіщо вона йому.
— Достатньо, — сказала вона.

Він кивнув.
— Просто… зазвичай люди або дуже горять цим, або дуже втомлені. А ти… — він замовк, шукаючи слово. — Ти ніби обидва варіанти одразу.

Віолетта злегка напружилась.
— Я працюю, — повторила вона. — Це різні речі.

Він відкинувся на спинку стільця.
— Знаєш, я не лізу. Просто іноді корисно трохи виговоритись. Особливо перед новим етапом.

— Мені — ні, — сказала вона спокійно.

Він прийняв це без коментарів. Це було рідкісне вміння — не тиснути, коли не впускають.

— Добре, — сказав він після паузи. — Тоді по справі. Завтра виїжджаємо о пів на сьому. Я заїду за тобою, якщо зручно.

Віолетта підняла погляд.
— Я буду на місці. Самостійно.

— Як скажеш, — легко відповів він. — Просто думав, може…

— Краще одразу на об’єкті, — перебила вона. — Без зайвих зупинок.

Він усміхнувся вже трохи інакше. Не тепло — з розумінням.
— Ти не любиш «між».

Вона не відповіла.
Бо це було правдою.

— Завтра я покажу хлопцям, де що планується, — продовжив він. — Але мені важливо, щоб вони почули саме тебе. Не через мене.

— Я скажу, що потрібно, — сказала Віолетта. — Якщо вони слухають.

— Вони слухають, — запевнив він. — Не завжди розуміють. Але слухають.

— Розуміння — не обов’язкове, — відповіла вона. — Достатньо точного виконання.

Він засміявся тихо.
— Ти знаєш, ти дуже… не така, як більшість.

Віолетта зібрала папери.
— Більшість мене не цікавить.

Він підвівся разом із нею.
— Тоді до завтра. Сьома тридцять. Об’єкт. Холод. Реальність.

— Я буду, — сказала вона. — Зі схемами.

Він дивився їй услід кілька секунд.
Не з цікавості.
З поваги.

А Віолетта вже йшла коридором, думаючи не про людей, не про розмову і не про завтра.

Вона думала, які рішення доведеться приймати на місці,
і скільки з них їй доведеться прийняти самій.