Реальність.

Віолетта не готувалася до зустрічі як до знайомства.
Вона готувалася як до задачі.

Офіс був звичайний. Без характеру. Стіни нейтрального кольору, столи, стільці, кава, яку ніхто не пив до кінця. Люди — на своїх місцях. Вона відзначила це автоматично: хто сидить де, хто рухається, хто шумить без причини.

Будівельник, з яким вона говорила вчора, чекав її біля переговорної. Він кивнув, наче вони вже давно знайомі. Її це трохи напружило — вона не любила цей рівень близькості без підстав.

— Сьогодні просто познайомимось, — сказав він. — З бригадою. Подивимось, як ви мислите, вони — як слухають.

Вона кивнула.
Мислити — так. Слухати — не моя зона відповідальності, — подумала вона, але не сказала.

У переговорній було кілька людей. Будівельники. Вони дивилися на неї без цікавості, без оцінки — швидше з професійною настороженістю. Віолетта не шукала зорового контакту. Вона сіла так, щоб бачити план столу, а не обличчя.

— Це Віолетта, дизайнер, — сказав він. — Вона буде вести проєкт.

Хтось кивнув. Хтось просто відвернувся.
Їй стало легше. Очікувань не було.

— Я не буду багато говорити, — сказала вона одразу. — Мені важливо зрозуміти, як ви звикли працювати. І що для вас «нормально».

Один з будівельників усміхнувся.
— А що для вас нормально?

Вона задумалась довше, ніж дозволяє звичайна розмова.
— Коли роблять так, як домовилися. Без імпровізацій на місці.

У кімнаті стало тихо. Не напружено — уважно.

— Добре, — сказав той самий. — Тоді нам підходить.

Вона не відповіла. Просто відкрила папку.

Віолетта не пояснювала ідею як концепт. Вона говорила мовою процесу: що за чим, де не можна міняти, де допустимий люфт, де — ні. Без емоцій. Без «бачення». Тільки структура.

Хтось перебив її питанням. Вона зупинилася. Подивилася на схему.
— Це не зараз важливо, — сказала вона. — Це буде важливо через два етапи.

Її не дратували люди.
Її дратувала випадковість.

— Завтра виїдемо на місце, — підсумував будівельник. — Там і вирішимо все остаточно.

Вона знову кивнула.
Зустріч закінчилася швидше, ніж усі очікували.

Коли вони вийшли в коридор, він подивився на неї уважно.
— Ви завжди така зібрана?

Віолетта не зрозуміла питання.
— Я просто працюю, — сказала вона.

Він нічого не відповів.

Вона пішла першою, не прощаючись. Не тому, що була грубою. Просто для неї контакт закінчувався там, де закінчувалась задача.

Завтра буде майданчик.
Люди. Реальність. Шум.

Вона не хвилювалася.
Вона вже все продумала.

А от як це буде насправді —
це її не цікавило.
Поки що.