Тоді почнемо з териконів.

Він відсунув меню вбік, ніби воно було тут просто для формальності, і подивився на неї уважніше — без оцінки, без тиску.

— Ви виглядаєте так, ніби вже провели сьогодні три наради, — сказав він спокійно. — Хоча ще навіть не шоста.

Віолетта ледь усміхнулася.
— Я просто… не дуже люблю зустрічі офлайн. У чаті все простіше. Там можна подумати перед тим, як відповісти.

— Знаю, — кивнув він. — Але будинки, на жаль, через чат не будуються.

Вона видихнула. Не різко. Не образливо. Він сказав це без зверхності — як факт.

— Я можу показати, — сказала вона й торкнулася папки. — У мене є вся логіка: планування, світло, рух людей, навіть те, як звук буде «лягати» у дворі.

— Я в цьому не сумніваюся, — перебив він м’яко. — Саме тому ви тут.

Це її трохи збило. Вона чекала скепсису, торгу, фрази «давайте простіше». Але цього не було.

Офіціант тихо підлив вина. Віолетта автоматично подякувала і, майже не дивлячись, зробила ковток.

— Скажіть чесно, — продовжив він, — вас більше лякає сам проєкт чи люди навколо нього?

Вона задумалась. Надовго.
— Люди, — відповіла зрештою. — Проєкти я розумію. Люди… вони завжди змінюють правила в процесі.

Він посміхнувся — не широко, але з розумінням.
— Тоді домовимось так: правила міняю я. Ви — робите дизайн.

Віолетта підняла на нього погляд.
— А якщо вам не сподобається?

— Тоді ми це обговоримо, — сказав він. — Не через «мені не подобається», а через «що саме не працює».

Вона вперше за вечір відклала папери на стіл, не притискаючи їх до себе, ніби щит.

— Добре, — сказала вона тихо. — Тоді почнемо з териконів.

Він нахилився трохи ближче.
— От тепер мені справді цікаво.

І Віолетта раптом зрозуміла: це буде складно. Але, можливо, вперше — не самотньо.