Без напруги.

Віолетта щойно говорила з головним будівельником щодо забудови будинку на ділянці. Розмова виснажила її до краю. Вона закрила штори, ніби відрізала себе від усього зовнішнього світу, і відчула повне розчарування.

Її дратувало все: де вона зараз перебуває, те, що вона далеко від дому, і сам факт того, що їй знову потрібно спілкуватися з людьми. Вона цього не любила. Їй завжди було важко — будь-яка соціальна взаємодія вимагала від неї надзусиль.

При цьому Віолетта була сильним дизайнером. Вона мислила образами, могла візуалізувати складні простори й рішення, але вперше в житті опинилася в ситуації, де потрібно було бачити процес наживо. І вона зовсім не знала, як до цього підготуватися — навіть у дрібницях, на кшталт одягу.

Вона завжди ходила у своєму — у великому, зручному, трохи безформному. Львів вона любила саме за це: там не вимагали ділового стилю. Вона жила онлайн, працювала через чати, зустрічалася з керівником раз на місяць, а інколи й рідше. Пряме спілкування давалося їй важко — соціально вона до цього не була адаптована.

А тепер — офіс, живі люди, реальність без екрана.

Це її тривожило. Новий стан, у якому вона не розуміла правил гри. Вийшовши з номера, вона побачила на дверях ліфта аркуш, прикріплений скотчем:
«Я чекатиму вас за столиком о шостій вечора».

Вона глянула на годинник і зрозуміла, що в неї ще п’ятнадцять хвилин. Подивилася в дзеркало — те саме дивне готельне дзеркало, яке ніби показує тебе без фільтрів — і подумала, що завтра якось переживе цей день, якщо доживе до кінця.

Вона вирішила зайти в магазини. Гроші в неї були, але витрачати їх вона не любила. У ній жила дивна, майже єврейська натура: хотіти купити щось хороше, але не знати — що саме.

Вона ще раз переглянула всі робочі чати, пробіглася по розрахунках. Завтра все мало відбуватися по-справжньому. Це здавалося складним, майже нестерпним. Але вона знала: у фіналі буде людина, яка доведе процес до логічного завершення. Не вона — і це трохи заспокоювало.

Віолетта закрила ноутбук, зібрала папери, посиділа ще хвилину, сказала собі «п’ять хвилин» і вийшла з номера.

Внизу вона побачила його.

Він виглядав спокійно. Без напруги. Футболка, штани — нічого ділового, нічого показного. Вона на мить подумала, що, можливо, дарма так переживала.

Він усміхнувся, глянув на пачку паперів у її руках і жестом покликав офіціанта. Той приніс вино, легкі закуски, швидко розклав меню — все відбулося без зайвих слів.

Віолетта зробила ковток і вперше за вечір відчула, що дихати стало трохи легше.