Тут було сухо

Вона пішла на посадку.
Місце виявилося біля вікна — і це було водночас подарунком і випробуванням. Вона могла бачити, що відбувається внизу. Простір, який відкривався під крилом, частково заспокоював, частково тривожив. Наче їй дозволили зазирнути туди, куди зазвичай не дивляться.

Вона уважно стежила за кожним рухом літака. Намагалася зрозуміти, як це працює. Швидкість. Зліт. Той момент, коли земля різко відходить униз, а тіло ще не встигає прийняти нову реальність.

Поруч раптово впав хтось на сидіння.
Хлопець. Молодий. Він одразу вдягнув навушники, розкинув ноги так, ніби навколо нікого не було, і зайняв частину її простору. Їй це не сподобалося, але вона нічого не сказала. Просто зосередилася. Зробила вигляд, що його немає.

Вона вдягнула свої навушники, увімкнула музику і спробувала відмежуватися від усього зайвого.

Коли вийшла стюардеса і почала пояснювати правила, вона слухала уважно. Не тому, що боялася порушити інструкції, а тому, що кожне слово тримало її в реальності. Разом з іншими вона трохи злякалася. І разом з іншими — заспокоїлася.

Літак почав рухатися.
Потім — злітати.

Вона дивилася у вікно, поки могла. Місто зменшувалося, лінії розпливалися, світ ставав схематичним. У якийсь момент вона заснула. Без снів. Просто вимкнулася.

Прокинулася вже перед посадкою.

Коли вона вийшла з аеропорту, її чекав автобус. На табличці було написано її ім’я. Те саме, яке вона не любила чути від сторонніх. Її звали Віолетта.

Вона підійшла, кивнула, показала, що це вона. Її посадили в машину й повезли до готелю. Дорога пройшла мовчки.

Номер у готелі був охайний, навіть занадто правильний. Вона тільки встигла поставити валізу, як у двері постукали.

На порозі стояв незнайомий чоловік.

— Ви Лєта?
— Так.
— Я головний будівельник. Я працюватиму з вами над цим проєктом.

Він говорив упевнено, без зайвих слів.

— Сьогодні почнемо чи завтра? — запитав він.
— Я думала, сьогодні ввечері розкладу матеріали, поясню, як це має виглядати, — сказала вона. — А працювати почнемо пізніше.
— Завтра точно не почнемо, — відрізав він. — Максимум через два-три дні. Зараз дощі.
— Які дощі? — здивувалася вона.
— Увечері знову накриє.
— Це не працює, — сказала вона спокійно. — Усе має бути сухо.
— Побачимо, — відповів він. — Давайте тоді поговоримо ввечері.
— Добре.

Він пішов. Вона зачинила двері й повернулася до проєкту.
Дощ. Тут було сухо. Вона підійшла до вікна — і тільки тоді помітила, як небо почало темніти. Хмара збиралася швидко, ніби її хтось малював просто на очах.

Вона відкрила прогноз погоди.
Штормове попередження. На тиждень.

Їй стало не по собі. Вона подумала, що це за місто таке, де можна було купити земельну ділянку, не зважаючи на такі умови. Дощі, вітер, нестабільність. Їй не подобалася сама ідея працювати в просторі, який не тримає форму.

Щось уже починало її дратувати.
Щось було не так.

І вона ще не знала, що це тільки початок.