Місце, де ніхто нічого від неї не хоче.

Готель вона обрала швидко. Не тому, що поспішала, а тому, що добре знала себе. Їй було важливо мати простір, де можна сховатися після довгого дня — не від людей навіть, а від рішень. Басейн, скло, висота. Місце, де ніхто нічого від неї не хоче.

Вона закрила ноутбук і на кілька хвилин залишилася в тиші. Та тиша була не порожньою — вона гуділа. У ній були дедлайни, кольори стін, температура світла, кути падіння променів. У ній було відчуття, що вона знову погодилася на щось більше, ніж планувала.

Її завжди лякали не складні проєкти. Лякала відповідальність бути присутньою фізично. Коли не можна сховатися за екраном, не можна вимкнути звук або відкласти відповідь. Коли рішення маєш приймати тут і зараз, дивлячись на простір, а не на макет.

Онлайн вона була сильною.
Онлайн вона контролювала все.

Але реальні кімнати пахнуть інакше. Вони мають температуру, відлуння, тінь. Там колір — це не піксель, а поверхня. Світло — не схема, а рух.

Вона знала це. Саме тому й опиралася.

Її дратувало, що керівник мав рацію. Що в цьому проєкті справді недостатньо «відчувати». Потрібно було ходити, дивитися, зупинятися, міняти, сперечатися з майстрами, ловити момент, коли «майже правильно» ще не означає «добре».

Клієнт хотів простір, який працює.
Не показово. Не модно. А точно.

Один зал — як центр.
Одна кімната — як точка тиші.

І все між ними мало бути підпорядковане логіці, а не настрою.

Вона зловила себе на думці, що знову живе чужим проєктом більше, ніж власним життям. Її дні складалися з рішень для інших людей. Вона вміла робити це бездоганно. Але щоразу, коли справа доходила до себе — вона відкладала.

Подорож означала вихід із цього замкненого кола.
Навіть якщо вона не хотіла цього визнавати.

Наступного ранку вона почала збирати речі. Мінімум. Вона завжди брала мало — ніби залишала собі шлях для відступу. Наче будь-яка поїздка могла виявитися тимчасовою.

Квитки лежали у пошті.
Адреса об’єкта — у нотатках.
Проєкт — у голові.

І десь між цими трьома точками народжувалося відчуття, що це не просто робота. Що цей виїзд — не про інтер’єр. А про перевірку: чи здатна вона бути там, де все відбувається насправді, а не в уяві.

Вона не шукала сенсу.
Вона просто йшла туди, де його доведеться знайти.