Ніхто не кричав. Нічого не починалося.

Вона прокинулася і зробила звичні речі: прибрала зі столу, поставила чайник, відкрила ноутбук. Вікно було напіввідкрите. Повітря — звичайне, без ознак чогось нового. День не обіцяв змін і не вимагав уваги. Вона працювала на одній роботі — тій, що давала стабільність. І ще на кількох — тих, що могли дати більше грошей. Не через амбіції. Через житло, їжу й час. У цьому світі гроші не означали розкіш — вони означали можливість не зникнути надто швидко. Їй подобався дизайн. Не як мрія, а як спосіб складати простір так, щоб він не заважав жити. Кольори, текстури, форми. Вона не шукала краси — вона шукала відповідність. Клієнт з’явився онлайн. Вони ніколи не бачили одне одного. Він писав спокійно, без зайвих слів. Йому подобалося майже все, що вона пропонувала. Не тому, що він не мав думки, а тому, що її ідеї з ним співпадали. За замовчуванням. Іноді він коригував деталі — не з позиції контролю, а з досвіду. Він знав, як це — ходити там, де вона поки що лише дивилася на фото. Він купив невелику ділянку. Не маєток. Просто землю. Казав, що через рік планує там жити. Не «почати нове життя» — просто проживати свій час. Він був одружений. Спокійний. Йому подобалися терикони. Він лазив по них раз на пів року. Казав, що там добре думається. Вона не питала — про що. Терикони з’явилися в її роботі випадково. Фото. Фактура. Колір. Вони були схожі на гори, але зроблені з залишків чужого життя. Відходи, які стали ландшафтом. Їй хотілося перенести це відчуття в простір: не буквально, не ілюстративно — як стан. Вона підбирала кольори. Темні, пилові, глухі. Думала про багет, про картини, про те, як тінь падає на стіну. Про те, як зробити так, щоб простір не прикрашав, а утримував. Їй було важливо, щоб клієнту подобалося. Бо якщо йому подобається — він заплатить. А якщо він заплатить — у неї буде їжа, тепло й трохи більше часу. Поступово вона почала ускладнюватися. Вона читала про історію цих місць. Про те, як з’явилися ці форми. Чому саме такі кольори. Чи це витримка повітря, чи реакція матеріалів, чи просто накопичений час. Вона дивилася відео. Потім — інші відео. Альтернативні версії. Інші пояснення. Не тому, що шукала істину. Просто їй було цікаво. Вона не помічала моменту, коли це перестало бути лише роботою. Коли дизайн став способом тримати зв’язок із чимось більшим, ніж клієнт і оплата. Вона ускладнювала деталі. Шукала точніші відповідності. Занурювалася глибше, ніж того вимагало замовлення. Клієнт це приймав. Іноді коригував. Йому подобалося, що вона слухає. У цьому не було драми. Не було відкриттів. Не було знаків. Вона жила. Працювала. Планувала. Накопичувала. І цього було достатньо, щоб день вважався нормальним. Світ не пояснював себе. Він просто був.