АНДРІЙКО

     Час завжди біжить в одному напрямку і ніколи не повертається назад. Роки, місяці, дні летять, як оті листя з дерев і чим ближче до осені , тим швидше вони злітають.

Здається зовсім недавно Антон і сам був молодим, а дивись  - уже скоро п’ятдесят років набіжить. От і сини його виросли і стали майже дорослими легенями, радуючи душу і серце батьків.

Іще зовсім недавно Андрійко, його молодший син, бігав до садочку, а уже, дивись, скоро закінчить школу. Тоді, декілька років назад, коли вся Антонова сім’я переїхала з Іванкова до Кролевця, Андрійку було п’ять рочків і він , як отой дзвіночок, бігав по вулиці і веселим своїм сміхом радував  серця і Антона і Оксани. Це тоді він, Антон, для того, щоб влаштувати його в дитячий садочок вимушений був організувати цілу операцію по ремонту даху будівлі отого дитячого садочку. А вже потім кожний ранок він, Антон, відвозив малого Андрійка на велосипеді до садочка, а потім ввечері знову забирав його. Кожен раз, коли вони поверталися додому, Антон намагався розпитати сина про його справи, а той залюбки все йому розповідав. Їх душі єдналися і не було кінця їх розмовам у спілкування батька і сина.

Здавалось, ну що можна обговорювати батько із сином – аж ні, виявляється, можна… По-дорозі вони вивчали букви і числа, арифметику і англійську мову, природу в натурі і птахів, які перескакували з гілки на гілку.

І от настав час, коли малому Андрійку мало виповниться шість років. То була знаменна для нього дата – саме в цей рік він, Андрійко, був прийнятий в перший клас тільки-но створеного ліцею на базі середньої школи. От там-то і здавав свій перший екзамен малий Андрійко на знання алфавіту, цифр і елементарних арифметичних дій.

• Ану, Андрійку, порахуй від одиниці до десяти…

            Абсолютно  не хвилюючись той чітко відрахував потрібні числа.

• А тепер, Андрійку, запиши нам голосні букви..

Знову хлопець без особливої напруги виконав прохання екзаменатора.

• Ой, який ти молодець, Андрійку! – і знову. – А давай ми порахуємо: чотири додати три – скільки буде?
• Сім… - чітко і без затримки відповів Андрійко.

            Антон сидів за декілька метрів і хвилювався мабуть більше за свого сина. Він напружено вслухався і готовий був в любий момент допомогти синові, але, як виявилося, така допомога і не було потрібна. Малий Андрійко здав свій перший екзамен в перший клас і це було незвично – ну як то – іще не учився, а вже потрібно було здавати екзамен.

           Але ж, саме так і було.

           В піднесеному настрої поверталися вони удвох додому – задоволені і горді.

           Була прекрасна золота осінь 2001 року. Осіння листя іще міцно трималося на гілках дерев, але золотисто-жовтий їх колір поступово покривав крони дерев. Тільки но перестали копати картоплю на городах, диміли багаття спаленого бадилля і де-не-де копалися в грядках господарки біля своїх будинків. 

           Завтра перше вересня -  початок нового навчального року.

           І от уже на ранок  і Максим  і Андрійко , взявши в одну руку квіти, а на плечі шкільний рюкзак, не поспішаючи  попрямували до школи, а за ними  не відставав і Антон разом із Оксаною.

           Весело гомоніла школа – по подвір’ю бігали дітлахи, а першоклашки смиренно і несміло збилися біля входу до школи як раз біля вікон їх майбутнього класу. Миловидна приємна вчителька, класний керівник Катерина Іванівна, метушилася біля своєї малечі. Вона була схожа на квочку-курку, яка  турботливо і ніжно слідкує за своїми курчатами.

            Андрійко стояв майже останнім, зважаючи на свій невеликий зріст. В руках він тримав буквар, який їм видала Катерина Іванівна, а фоні його сіренького шкільного костюму чітку виділявся краватка-метелик, який виднівся на білосніжній сорочці. Його золотисте волосся красиво падало на схвильоване і водночас збентежене красиве округле обличчя із рівними смужками брів на очима.

           Пролунала музика, колона школярів вилаштувалася і , взявши на плечі першоклошак,  випускники  під  заливистий дзвін понесли свою зміну по кругу внутрішнього двору. Навкруги стояли батьки, вдивляючись в обличчя своїх діточок і , при цьому, мабуть згадуючи і свій перший дзвіночок.

           А потім ота колона вийшла на вулицю і  повільно поповзла до центрального парку, де був пам’ятник загиблим воїнам. Ця традиція була незмінна кожного року і , обійшовши круг навколо прилеглих вулиць, школярі накінець з галасом розбіглися по своїм класам.

           Навчання почалося.

           Антон і Оксана, впевнившись що їх Андрійко і , звичайно, вже майже дорослий Максим, в класах на занятті, повільно попрямували по своїх роботах: Антон – в податкову інспекцію, а Оксана – на ринок.

           В школі Антона знали в обличчя і по імені, зважаючи на активність в шкільному житті його синів : Максима і Андрійка. Іще зовсім недавно він, Антон, організовував перевірочний екзамен по математиці своєму старшому сину. 

           Ото був екзамен! 

• Добрий день! – Антон не поспішаючи підійшов до учителя математики, уже немолоду жінку років п’ятдесяти, - можна з Вами поговорити?