ІНСТИТУТ

     

      Інститут

__________________________________________                                                                           

   Якось так вийшло, що весна 1975 року видалась вдала по всім параметрам: демобілізація, відпочинок, а ось тепер він, Антон, уже студент першого курсу Київського політехнічного інституту.

Старовинний історичний навчальний заклад України, в якому навчалися видатні вчені: Сікорський, С.П. Корольов і багато інших, розташувався на підвищенні рядом з зоопарком і медичним інститутом, а перед фронтальною стороною центрального входу розкинувся зелений, порізаний асфальтованими доріжками парк, через який студенти жваво поспішали на станцію метр «Політехнічний інститут», а на вході парку був встановлений меморіал полеглим студентам у війні 1941-1945 років.

Саме в цьому парку, як раз напроти головного корпусу, Антона і його нових товаришів приймали в студенти.

Був теплий літній вечір, дарма що початок осені. Довга шеренга студентів вилаштувалась в декілька рядів аж до хімічного корпусу, лунала музика, а на підмостках серед інших з'явився ректор, солідний, передпенсійного віку людина в красивому чорному костюмі, білосніжній сорочці й червовій краватці.

- Мої юні друзі, - почав ректор свою промову, - сьогодні ви стали студентами нашого знаменитого, одного із найкращих навчальних закладів нашої Батьківщини, політехнічного інституту...

Гучномовці багаторазово підсилювали голос ректора, розносячи його зміст по всьому парку, а студенти жадібно ловили його слова, намагаючись запам'ятати цю історичну мить свого життя. Це потім будить іще у них нові інститути й університети, але цей, перший, як перше кохання, залишиться в пам'яті на все життя. Це потім будуть нові друзі, нові колеги, але оті перші його однокурсники Антона залишили особливий слід.

І все ж таки, як потім визначиться, перші друзі Антона по Конотопському технікуму будуть мати особливе значення - його молоді п'ятнадцятирічні друзі-студенти закарбувались в пам'яті кожного із них на все життя.

    Багато... багато знайомих, колег по роботі й навчанню пройшли, промайнули, а потім зникли в пам'яті Антона. Тільки деякі із них зберегли своє місце в житті Антона. Одним із них був його однокурсник по інституту Моленко Анатолій. Це був серйозний і відповідальний студент, який зразу ж зайняв керівне місце серед студентів в групі Антона. Його лідерська вдача і наполегливість подобались Антонові. Сиділи вони завжди разом на першій або другій лаві великої аудиторії, намагаючись зрозуміти тему, їх руки автоматично записували лекцію, іноді навіть не розуміючі змісту.

 У Анатолія завжди були вуса й Антон жартома час від часу на перерві просив:

- Дай погладжу...

Анатолій поблажливо підставляв свої вуса, а Антон ніжно гладив їх. Третім в їх компанії був чорнявий, стрункий з правильними рисами обличчя, схожим на індуса, юнак – звали його Володя Іоненко. Він був небагатослівний, не виривався своєю активністю вперед інших. Він спокійно і впевнено робив свою справу – старанно писав конспекти, вже тоді зрозуміючи – щоб потім не витрачати багато часу на розбірку конспектів, потрібно працювати на лекціях, намагаючись зрозуміти та навіть запам'ятати тему і зміст лекції. Володя займався веслуванням і після пар він систематично ходив затоку Дніпра - Гідропарк. Це потім, багато років опісля їх студентського життя, Іоненко емігрує в Канаду в ті лихі часи дев'яностих років – роки перебудови й розвалу Радянського Союзу.

В одну групу з Антоном попали і інші друзі Антона, з якими він навчався в Конотопі.  Вони теж, не зговорюючись з Антоном, подали документи, чесно склали екзамени та були зараховані в політехнічний інститут на той же самий факультет і в ту ж саму групу, що й Антон.

  Це було приємно і несподівано і вони утрьох вирішили винаймати квартиру на Святошиному, недалеко від метро «Нивки», рядом із заводом «Червоний екскаватор».

Квартирка, а точніше одна кімната, в який стояли стіл, пару стільців і ліжко, двома великими вікнами виходила в паркову зону. В кімнаті завжди було мало світла, але це хлопців не турбувало – в основному вони були весь час в інституті, і тільки ввечері збиралися разом, вечеряли, обмінювались новинами і міцно засинали, щоб вранці на скору руку поснідавши, знову на метро і - на пари.

Район Києва «Нивки» був на той час мало забудований – в основному це був приватний сектор будинків, котрі рядами збилися у квартали праворуч колії метрополітену. Вулиця Щусєва, по якій безперервно курсували тролейбуси до самого універмагу на площі Перемоги, розділяла масив від виробничої зони авіазаводу й іншого масиву Києва – Святошино.

Одна єдина гілка метро ритмічно пропускала людський потік від Святошино до Академмістечка, де Антон за часи свого студентства так ні разу і не був. Він взагалі непогано знав місто, але окремі райони для нього були іще не знайомі навіть поблизу інституту.

   Якось непомітна пролетіла осінь, потім – зима... і вже другий курс замаячив на горизонті. Як було заведено – після другого курсу студенти відправлялись в будівельні загони. Цей рік 1977 року був не виключенням.

   Антон разом із частиною своєї групи згодились їхати в будзагін, який повинен був працювати в місті Біла Церква. Антон був визначений, як старший за віком і таким, що пройшов армію, організаторами одним із керівників – головним інженером.