Ще один друг

Бабине літо скінчилося. Коли Хвостик прокидався, за вікном було зовсім сіро. Проте його це не засмучувало. Хвостик любив йти до школи й дихати осінньою прохолодою. Цього ранку, навіть накрапав дощ. С’юзі  дала йому парасольку (досить кумедно бачити кошеня з парасолькою, скажу я вам)  Біля порогу вони розпрощалися і Хвостик пішов. Це була п’ятниця. «Ще день – і вихідний», - думав дорогою Хвостик. Не цей раз він вирішив зрізати й піти новою дорогою. Хвостик проходив повз велике дерево. Високий в’язок розкинув чорне гілля, над яким кружляла зграя ворон. Це виглядало страхітливо. Ворони каркали, сідали на верхівку й знову кружляли.

Раптом перед Хвостиком спустилася ворона. Вона була велика і чорна. Птах покрутив головою і поглянув на Хвостика. У нього забило дух: він вперше бачив ворону так близько. Вона підстрибнула й каркнула під саме вухо: «Кар!»

• Я йду до школи, - сказав Хвостик, - чи можу я пройти?
• Кар-кар кар! – відповіла ворона. Це приблизно, означало: що у тебе є їстівного? Бо ми, ворони, завжди голодні.
• Я можу запропонувати вам лише це, - Хвостик швидко дістав з портфелю ланч-бокс й протягнув вороні. Птах покрутив головою, потім наставив ліве око майже впритул до  Хвостика й сказав: «Кар!»

Хвостик відчув себе зовсім безпорадним. Його лапи затрусилися, коробка впала на землю і він заплакав.

• Ану, пішла геть! Ух, розбійниця! – пролунав голос з-за паркану. – Киш! – ворону нагнав старий, підсліпуватий кіт. У цей час він чистив на дворі рибу й помітив, що коїться. Ворона відскочила: «Кар!»
• Киш, кажу тобі, пішла! – кіт кинув у неї камінчиком. Ворона злякалася. Коли коробка впала на землю, то їжа, яку С’юзі так люб’язно поклала Хвостику на обід, розсипалася. Ворона спочатку схопила Хвостика за грудки, потрясла його й відштовхнула. Потім підібрала смаженого карасика й злетіла на деревину. Вона вмить проковтнула здобич, обтерла дзьоб об гілку й гучно каркнула: «Кар»! (сумніваюся, що це були слова вдячності, тому записувати їх у наше оповідання не бачу ніякої потреби)

Господар-кіт допоміг Хвостику підвестися й зібрати речі.

• Дякую. Як би не ви, - сказав Хвостик.
• Немає за що. У мене такий же син, як і ти, - відповів кіт.
• Він теж ходить у перший клас? – спитав Хвостик
• Так… але, - старий кіт осікся у голосі. Він зняв капелюха й ледве не плакав. Важка сльоза покотилася йому по вусах.
• Він не з вами? Не в цьому місті? – не знав, що спитати Хвостик.

Кіт махнув Хвостику: «Пішли зі мною» Вони зайшли в дім. У домі була його дружина й донька. Хвостик привітався. Вони пройшли по коридору. Кіт відчинив двері у дитячу кімнату і вони зайшли. У ліжку лежало кошеня. Воно було зовсім кволе й худе, з великими очима.

• Я Хвостик, а ти? – спитав він.
• А я Когіток, - відповіло кошеня.
• Ти захворів, так? – поцікавився Хвостик. А потім подумав, що це зовсім безтактно з його сторони. Батько підняв ковдру й Когіток показав сою понівечену лапку.
• Я попав під колесо. Тепер не можу ходити, - сумно сказав Когіток. Батько вийшов, бо не хотів, щоб діти побачили його сльози.
• Як прикро. А можна я буду інколи приходити? – запитав Хвостик.
• Правда? Ти не жартуєш? – засяяв Когіток.
• Так, - відповів Хвостик
• І ти будеш мені розповідати про школу? – зраділо кошеня.

У дверях стояла його мати й сестра.

• Мамо, можна Хвостику приходити до нас в гості?
• Звісно, синку, - ледь не плакала мати, коли бачила щасливі очі своєї дитини.
• Бувайте!  Спасибі! – Хвостик махнув їм у вікно, коли вже завертав за ріг вулиці. Він біг до школи й думав про нового друга. Радість сповнювала його серце. У нього з’явився новий друг. Про дірку у штанях і про зустріч з вороною він вирішив не розповідати. А тією дорогою, повз старий в’яз, він більше ніколи не ходив.