вся версія

Вона хотіла тримати баланс. Хотіла не нападати. Хотіла передбачити напад іншого чи інших. Чомусь. Одначе все одно бувало тре було йти в напад. Та й напад іншого чи інших зовсім не вдавалось випередити: отримувала стусани, падала, деколи довго лежала та не могла піднятись, а деколи, витираючи шмарклі та сльози, легко ставала на ноги та йшла далі до бою.

Марила практикувати айкідо в житті. Раз чи два на тиждень. Спершу сама. Як не вдалось самій в реалі, то вишукувала сенсея для малих, але й з ними щось не перло. Вони поки не готові були тримати баланс ось тих «ай», «кі» та «до»: ось тої гармонії, життєвої сили та філософії буття.

З часом, отримавши купу стусанів та підніжок, не справившись з захватами та атаками зі зброєю й без неї, хотіла плюнути та той баланс та роботу на випередження, на обернення атаки суперника на ту, що працює проти нього. Геть  ті «ай», «кі» та «до». Хотіла влупити елементами бойової йоги, щоб любе її положення нанесло максимальної шкоди тому, хто лупить її тіло та душу, бо скільки ж можна….

… Тільки потім, згодом вона допетрала... Вона вже була айкідоком з добрячим досвідом. Суперник вже давно перестав бути ворогом. Суперник тепер був вчителем. Вже не так часто боліло. Все частіше плювала з посмішкою зверху чи збокаса на подразники її внутрішнього балансу.

…Тепер тре було більше працювати на випередження, зміцнюючи свої блоки захисту. Тепер треба відпрацювати більш ретельніше техніки протидії.

…Ось таке життєве айкідо.