Життєві історії

Історія десята: Не дооцінив

  Ця історія відбулася у люті дев’яності, коли кожен виживав як міг.

  Тотальна криза переходу від однієї реальності до іншої, і далеко не завжди ці переходи були вдалими. Думаю багато родин пам’ятає постійні затримки зарплатні на кожному другому підприємстві, які в свою чергу тягнули за собою масові страйки. А ті потім вели до перебоїв праці системи, що ще більше викликало перебої з видачою грошей робітникам. Коло замкнулося.

  Хто був малий, може й пам’ятає якісь відголоски скрутних часів, такі як пісний суп кожного дня та млинці на воді, начинені варенням. Але в дитинстві хіба звертаєш на таке увагу? Головне побігати надворі з друзями, а все інше то клопіт батьків. Де взяти? В кого перепозичити? «Я з зарплатні віддам» – дуже популярна фраза тогочасся.

  А ось і виплатили довгочекану! Хай не всю, нехай частину. Ну добре, двадцять відсотків. Яка різниця, що дали за березень, а за вікном серпень? То дрібниці, головне ж є гроші!

  Як і слід очікувати, пряме слідство такої ситуації приводить до зростання криміналу. «Братки» та першопрохідці бізнесу – це окрема річ, вони злочинили у своєму закритому колі, і якщо ти випадково не потрапляв під їхні розбори та не ловив шалену кулю, то ці типові вихідці 90-х до світу середньостатистичної людини ніяк і не потрапляли.

  Мова йдеться про дійсних злочинців, які грабували, а деколи навіть вбивали, і все це робилося суто заради наживи.

  Може і не завжди так страшно, а більше від того, що хтось побачив можливість і примітив щось, що «погано лежало». Можна сказати, занедбано. Про таку зграю городніх грабіжників і дізнався Микола Сергійович на власному досвіді, коли приїхав на свою дачу, а там на нього чекав дуже неприємний сюрприз.

  Маленький сарайчик втратив дерев’яні дверцята, які тепер сиротливо лежали поруч. Приладдя, може й не було надсучасним та дорогим, а все ж мало свою ціну, та за неї, напевно, вже й було комусь продано. До хати вороги не потрапили, але вщент обірвали врожай, який був на невеличкій ділянці.

  Звісно, за такі крадіжки у дачних поселеннях ніхто міліцію не викликає, але ж гіркота втрати та відчуття несправедливості не дають спокою. Посуплений дачник пішов поплакатися в плече сусіда. Добре, хоч той виявився вдома. Він і розповів, що віднедавна з’явилася тут якась ватага. Найбільш вірогідніше, що місцеві хлопаки з околиць міста, які велосипедами приїжджають сюди у пошуках будь-якої поживи. Знають, що вдома тут мало хто буває, тому й виносять, що знайдуть. Он вже на декількох городах картоплю викопали. Вночі поганці приїжджають, щоби не робити зайвого шуму, тай загрібають, що знайдеться.

  – Ну і як вони вночі щось на городі знайдуть, а тим більше бараболі накопають? Щось ти, Петро, заливаєш.

  – Та увімкни уяву, Хома невіруючий! Ми де знаходимося? Тут в кожній хаті по коногонці¹!

  – А й то правда. От курвині сини! Я їм покажу легку здобич!

  Микола Сергійович рішуче попрямував додому, плекаючи в голові план провчити шмаркачів, які обкрадали порядних людей. За кущами вже трохи зажовклого аґрусу він влаштував засідку. Підстелив ряднюшку, приніс баклажку води та розташував величезну дровиняку, щоби було чим цих малолітніх покидьків ганяти. І поки йшов сезон картоплекопання, можна було й ночувати на дачі. Тому кожного вечора новоспечений розвідник займав свою позицію та очікував начало пригоди. Компанію йому в цій авантюрній справі складала маленька пляшечка з гарячильною хмільною рідиною. Все ж ввечері деколи лежалося прохолодно.

  Вночі, коли вже ставало зрозуміло, що ніхто не зазіхнув на його скарби, йшов грітися у ліжко. Рано помаленьку копав картоплю, теревенив з сусідами, пліткували про спільних знайомих. Але свій план Микола Сергійович не видавав. Про всяк випадок, побоювався витоку інформації.

  Пройшло три дні, ідея хоч і виглядала безглуздою, але все одно здаватися не хотілося. Дуже хотів войовничий дачник помститися та бути на поселенні знаменитою грозою покидьків. Тому, як темрява почала розташовуватися на городі, примостився на своїй ряднюшці і відважний месник.

  Ніч видалася доволі зоряна та тиха. Ввечері повітря відчувалося ще теплим і приємно обгорнуло Миколу Сергійовича, заколисало. Збудили його голоси, які пошепки щось вирішували вже на території приватної власності. З-за кущів було видно три закріплених на головах хлопців вогника. Хоча яких хлопців… На скільки можна було судити за їхнім зростом та грубими голосами, це були молоді, але дорослі парубки. І вони не виглядали ні малими, ні слабкими. Але й це ще не було бідою. Катастрофа бігала поміж них у вигляді здоровенної чорної вівчарки. Не пес, а теля, далебі!

  Горе-розвідник затаїв подих. Тільки б не побачили, тільки б залишитися живим! Беріть що хочете, та забирайтеся геть зі своїм клятим Цербером.

  Хлопці ще погомоніли, та прийнялися за діло. Світла крім трьох ліхтариків на кримінальних головах, більше не було видно, тому, може, сьогодні на дачах і зовсім порожньо. «Вб’ють, і ніхто навіть не знатиме про це» – від страху чоловік аж замружився.  – Тут мене й закопають поруч з картоплею… Або своїй собаці згодують»

  Безперервний потік панічних думок нахабно перервали гучноголосим «Гав!» майже над вухом. Увесь спектр почуттів пронісся разом із життям перед очима. Все. Знайшли.

   – Огого! Ти ба що Рекс знайшов!

  Ховатися вже не було сенсу. Явка провалилася, товаришу Штірліце.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше