Історія сьома: Жартівник

  Ця історія відбулася у радянсько-дефіцитному 1979-му році. Ті, хто застали зазначений час, стовідсотково пам’ятають нескінчене переслідування будь-яких речей. Одяг, взуття, парфуми та книги, предмети побуту та продукти, які б хоч трошки відрізнялися від скудного асортименту на прилавках радянських магазинів.

  Ті, хто мав товариський блат у вигляді тещі, яка працює на складі чи хрещеного батька, котрий мав доступ до нетипового товару, були у розряді дуже бажаних знайомих, з ким товаришували, не дивлячись на неприємний характер. Читали все, що вдавалося знайти або виміняти, носили однакові речі та мріяли дістати щось ексклюзивне.

  Хто не жив у безсупермаркетні часи та навіть не уявляє собі, що буває вибір джинсів менший, ніж сотня, ті все одно знають про що йдеться мова. Бо розповіді, кіно та передачі все ж формують уявлення про життя, де все було дешевим, але не малося місць, де це можна придбати.

  Шахта імені О.О. Скочинського, що входила до ряду найглибших вугільневидобуваючих підприємств світу, розділяла ще звання найнебезпечніших міст праці. Постійна розробка заходів безпеки та оновлення обладунку – були в пріоритеті вугільної промисловості країни.

  Найсучаснішими агрегатами та машинами в цій галузі володів явно не Радянський Союз, тому для розробки на глибині завбільшки тисячі метрів було розсудливим купляти устаткування у більш технологічно-розвинених країнах.

  Проходження нових виробок, очисний забій з температурою понад сорок градусів та радужні перспективи здобичі якісного вугілля привели до необхідності встановлення потужної холодильної установки.

  Час Ікс прийшов і шахта стала власником нової сучасної машини німецької фірми «Венде унд Мальтер». Холодильна установка задля створення та підтримки оптимального повітряного середовища: температури, яка не буде нагадувати уікенд у пеклі, відносної вологості, яка б не змушувала шахтарів залишатися в очисному забої добре ще без штанів, але хоч би у трусах, щоби не травмувати психіку співробітників поруч, та складу, швидкісті руху і тиску повітря найбільш сприятливих для праці персоналу.

  Для шахти це було значною подією, бо завжди щось нове та на стільки сучасне – це понад уявою, і до цього шанобливе та побожне ставлення.

  І ось в ці чудові для шахти, але досить обмежені для людей, часи Півень Олексій Іванович, який займав посаду помдиректора за кадрами та побутом, з’являється на роботу у новому кожусі. Добротна дублянка, в  яких мало кого можна побачити, утворила фурор серед співпрацівників. Всі, кого Олексій Іванович зустрічав дорогою до свого робочого місця, цікавилися лише одним питанням: «Де дістав?»

  Кмітливий помічник директора не моргаючи оком відповідав, що дублянки видають всьому обслуговуючому персоналу нової холодильної установки. Яким чином він насправді так причепурився залишилося невідомим. Може, кум знайомого троюрідного брата сусіда, може, особисті зв’язки з потрібними людьми, бо все ж не остання людина на шахті. Будь який варіант годився, але всіх, мабуть, збило з пантелику уявлення про німецькі технології.

  А що? Цілком ймовірно, що холодильний комплекс європейської якості морозив в шахті так, що до нього мали видаватися кожушини, як спецодяг. Шкіряна красива роба, чому б ні? Хто їх знає, тих німців?

  Але нове обладнання подібного масштабу повинне прийматися до експлуатації відповідною робочою комісією. Інструкцію обслуговування затверджує головний інженер шахти. Відповідним приказом назначається людина, яка відповідатиме за безпечне користування комплексом, який складається з одного чи декілька компресорних агрегатів та набором додаткового обладнання – системи водопостачання, теплообміну, приладів регулювання, контролю та керування. Тобто має бути відповідний обслуговуючий персонал. І це вже чимала кількість людей, в яких, у свою чергу, є начальство.

  Сарафанне радіо вмить облетіло всю шахту з новиною про видачу шкіряних дублянок, як у Півня, всім робітникам, які будуть «мерзнути» біля нового обладнання. На ранок директорський стіл заледве не зламався від заяв на видачу «робочого» дефіцитного одягу. Жоден з шахтних працівників не хотів втратити чудової нагоди. Проте чомусь ніхто не сміявся, коли з’ясовувалося, що то був жарт. Мабуть і на почуття гумору трохи малося дефіциту.