Історія шоста: Слово – не горобець

  Величезний двоповерховий будинок, який зовні та за внутрішнім інтер’єром і обладунком ненав’язливо наближається до назви «палац», прихований, як і належно, за високою цегляною огорожею, розташувався в приємному з рієлторської точки зору місці. Типове помешкання олігархів з скромним непретензійним штатом помічників: кухарка, садівник, завгосп, прибиральниця та цілий колектив охорони. Чоловіка три-чотири, щоби не притягати зайвої уваги.

  Може, й не всім звичайним людям зрозуміло, навіщо потрібно оточувати себе цілою низкою чужих людей у власному домі. Але й здебільшого золоті батони та унітази також не влізають до здорового глузду, тому не засуджуватимемо нікого, кожен має право на все, що йому заманеться. Та й історія зовсім не про те.

  Для особистих охоронців була облаштована ціла кімната. Як на кожному поважному секретному об’єкті там малося все необхідне: величезний пульт управління всією сигналізацією будинку, камери слідкування, виклик оперативного загону тощо. Багато кнопочок та лампочок, мов у головній кабині космічного кораблю. Декілька невеличких екранів водночас показували фільми про кухню, де порпалася над каструлями жіночка з дуже виразною фігурою, яка в недосяжному темпі віддалялася від канонічних дев’яносто-шістдесят-дев’яносто. На двох інших екранах виводилися різні ділянки просторого подвір’я, де можна побачити садівника, який дбав про господарські троянди, та величезного собаку Джека, котрий на ніч випускався зі свого вол’єру. Не те, щоб ці двоє викликали загальну підозру та недовіру, просто спостереження велося за всіма підступами до приватної власності, а Джек з Петровичем попадали в кадр за родом діяльності.

  Також камера була на другому поверсі, і знімала хол-коридор, який розподіляв господарські кімнати, робочий кабінет та домашню спортзалу. Тобто на картинці було видно лише закриті двері, що зберігало хоч якесь приватне життя від зору купи помічників. Але безпеку в цілому це забезпечувало.

  До обов’язків охоронців входили спостерігання за всією територією господарства та забезпечення недоторканності власності і безпека родини роботодавця, супроводження господаря маєтку на всі ділові зустрічі, тим часом обов’язково хтось мав залишатися вдома, а ще контроль над всіма працівниками в будинку.

  Коли не було виїздів, на яких, до речі, часто-густо бувало небезпечно та напружено, і коли хлопці виконували обов’язки не просто кремезних охоронців у чорних костюмах, а справжніх сек’юріті, то робота була із розряду «не бий лежачого». І вдома вони могли собі дозволити теревенити за чашкою чаю в охоронній, мимохідь поглядаючи на монітори. Зробив обхід володінь, та відпочивай собі далі.

  Ось так вони і сиділи, коли повз їхні двері пройшов Михайлич, тримаючи щось чимале в руках. Хлопці оговкнули завгоспа, той повернувся до кімнати, на лиці під вусами ніяк не могла приховатися посмішка, в руках знаходився дорогий антикварний журнальний столик. Різьбовані ніжки вигадливим візерунком кріпилися до глянсуватої поверхні з червоного дерева. Дядько дбайливо пригортав столика до себе.

   –  Михайлич, що це в тебе? – пильна охорона роздивлялася дивний  тандем.

   – Та ось, Рома столика мені подарував. – він ще ніжніше обійняв свій скарб.

   – Як це подарував? – щелепи хлопців заледве не попадали на підлогу від новини. Як господарю могла прийти така безглузда думка? На цінувальника антикваріату або люксових речей простуватий Михайлич відверто не тягнув.

  – Ну як? – завгосп поворушив вусами. – Рома сказав, що столик хитається і його треба відремонтувати. Я прийшов до нього в кабінет і почав ремонт. Ну як-то, це ж моя робота. Я дістав молотка, – на цих словах охоронці вже почали посміхатися, – ну і почав. Як то. Стукати. А Рома чогось як гаркне: «Забирайся на хрін зі своїм столиком!» То я й пішов. От жінка зрадіє!

  Задоволений новий господар зі своєю новою меблею пішов додому, а за його спиною приснули вголос хлопці, хвиля молодецького реготу заледве не похитнула будинок.