Історія друга: Доброта рятує

  Майже всім знайоме відчуття сонячного жвавого ранку, який разом з теплим яскравим промінням вливає в тебе бадьорість і життєрадісність, жагу діяльності та передчуття аромату гарячої кави. В передсмак подумки ти плануєш свій день, а може й письмово нотуєш список справ у кольоровому записнику, який дбайливо обліплюєш барвистими наліпками та намагаєшся робити записи дуже охайно, бо це допомагає тобі бути більш організованим і продуктивним.

  А раптом такий ранок видається ще й у вихідний – то це ж і зовсім мрія. Прокинутися за власним бажанням, а не за дратівливим дзвоном будильнику – це феєричне відчуття, яке дарує натхнення та крила на цілий день.

  Це був кардинально інший ранок. Повна протилежність.

  Незважаючи на те, що прокидаюся я доволі рано, бо за режимом сну є безнадійним жайворонком, і здебільшого ця пора – моя улюбленіша, бо початок дня в моїх очах має сливе магічний відтінок, сьогодні прийшлося докласти чималих зусиль, щоби розплющити очі у відповідь на ненависний сигнал, що залучав вилазити з-під теплої ковдри та збиратися в дорогу о справах.

  За яким законом, коли на вулиці хмарно, сиро, холодно та максимально незатишно, треба їхати через все місто?

  Думка відкласти цю поїздку була солодша за мед. І чесно кажучи, була така можливість, бо в студента завжди на все є запасний план. І будь-яка безнадійна з точки зору інших людей ситуація, для студента може бути веселою та цікавою пригодою. Недарма кажуть: що впало у студента, те впало на газетку.

  Але деякі типові студентські властивості нажаль були мені не притаманні. І моя відповідальність часто-густо приймала майже токсичні форми. Тому прийшлося вилазити у сувору та зимну реальність, щоб задовольнити потреби триклятої відповідальності, яка казала мені збиратися та йти, а потім їхати автобусом, тролейбусом і ще не знано чим.

  Як це називається, коли виходиш на вулицю, а там холод, вогкість і мало світла крізь сірий серпанок? Типовий жовтневий трудовий день?

  Не те щоби в мене був поганий настрій. Йому просто нема звідки було взятися.

  Раптом замизкана але яскрава плямка на дорозі привернула мою увагу і повністю переключила роздратовані думки. Маленький пухнастий жмуточок рудої вовни жалібно щулився на сирому вітрі.

  Мокре й змерзле кошеня маленьким помаранчевим вогником барвило на сірому асфальті, вкритому памороззю.  Серце стислося від жалю. Дурненьке, що ж ти сидиш посеред проїжджої частини?! Поки ще було дуже рано і біля будинків ніхто не їхав, але ж це звірятко можуть і не побачити з місця водія.

  Я взяла цю сердягу на руки та повернула додому. Нажаль залишити в себе я не могла, через багато причин. Але трохи відігріти, висушити та нагодувати – це та мала річ, на яку котик дуже потребував.

  Раптово мій ранок здався вже не таким похмурим, бо перед очі сиділо створіння, в якого в житті вистачало труднощів зокрема негоди. Але зараз воно завзято плямкало і вже сухеньке відігрівалося у теплій квартирі.

  Звісна річ, що їхати мені було вже запізно. Але не було ні хвильки сумніву, що я зробила щось не те.

  Дуже-дуже я б хотіла залишити це сонечко у себе, але я мусила спроваджувати гостя. Я постелила клаптик ряднюшки у під’їзді, бо виносити котика на вулицю не стало сил. І добре, що так! Бо його підібрали люди. Маю надію, що добрі, раз пожаліли маленьку тварину.

  А зовсім згодом з’явилася новина, що у центрі міста відбулася велика аварія: у тролейбусу відмовили гальма і він зіткнувся за маршруткою. Далі ця величезна машина пробила огорожу моста та впала в річку. Повідомляли, що було тринадцятеро постраждалих, але, дякувати Богу, обійшлося без загиблих. Уявити бідолашних пасажирів у крижаній воді не вистачало уяви.

  Можливо, мене б це і не торкнулося. Але за підрахунками часу, я з’ясувала, що приблизно мала їхати саме цим транспортом. І навіть, якщо це просто сентименти та бурхлива фантазія, мені все одно спокійніше, що змерзле кошеня зупинило мене тим сірим вогким ранком.