Епілог

Матвій з Лесею спостерігали за Артемом, що стояв серед галявини та притулив долоню до стовбуру високого дубу.

    Мить він стояв, схиливши голову з відстороненим поглядом. Потім його очі проясніли, він відняв руку від дерева.

     – Туристи, – мовив Артем. – Дванадцять чоловік. Десь за півтори кілометра від нас.

     – Обійдуть? – запитала Леся.

     – Йдуть прямісінько на нас.

     – Тоді я наводжу мару.

     – Наводь, – погодився Артем.

     Леся розвела руки в сторони і зосередилась.

     – Де вони саме зараз?

    Артем назвав орієнтири. Леся хитнула головою – «Зрозуміла» і заплющила очі.

    – Щось багато останнім часом відвідувачів в нас з′явилося, – невдоволено пробурмотів Матвій. Тихо, щоб не відволікати Лесю. – Потрібно вже приймати якісь міри, якщо не хочемо щоб нам докучали.

    – Приймемо, – спокійно мовив Артем. – Ліс на нашому боці…

    – Де вони ?– з натугою запитала Леся. Вона тільки недавно відкрила для себе свої здібності, тому їй ще було нелегко втримати ілюзію, тим більше на відстані. На скронях здулися прожилки, на лобі виступили  краплинки поту.

      Погляд Артема знову відсторонився, він торкнувся до дерева.

      – Повернули. Підуть на схід від нас.

      Леся полегшено опустила руки.

      – Хух, мені здавалося, що я вже навчилася це робити.

      – Занадто багато спостерігачів було зараз за твоєю марою, – відповів Артем. – Нічого, з часом все прийде. Просто слухай себе і світ навколо себе.

     – Повертайтеся в селище, – мовив він далі після короткої паузи.

     – А ти? – запитав Матвій.

     – Я прийду через декілька днів. Хочу побути на одинці.

    На півшляху до селища Леся та Матвій зустріли Наталку, що прогулювалася лісом, попутно збираючи лікарські рослини, які останнім часом повністю замінили  їм медикаменти. Та й великої потреби в лікарських засобах зараз не було. З того часу, як поселенці злилися з природою, хвороби від них відступили. Ніхто не хворів ні інфекційними, ні простудними захворюваннями. Ніхто не страждав від безсонні, депресій чи яких інших психічних розладів. Ліки потрібні були тільки тоді, як хтось отримував травму чи поранення. Життя не стояло на місці, таке траплялось, хоча й не часто.

      З такими дрібними негараздами легко вправлялася Наталка, після того, як Андрій відкрив їй її  сутність цілительки.

      Разом з Наталкою прогулювався п′ятирічний малий, її та Андрія син.

      Леся поздоровкалася з ними і посміхнулася про себе.

     – Малий надзвичайно схожий на Андрія, – мовила вона. – І зовнішністю і поведінкою. Ким він стане, коли виросте, як думаєш?

     Матвій поринув у свої думки, тому відповів автоматично, не задумуючись:

    – У Макса спитай, він у нас провидець…Кимось стане, напевно.

    Навколо поселення більше не було паркану. Люди природи не боялися тварин. Натомість, навколо селища в декілька рядів розрослися насадження молодих дерев. Кожен мешканець селища декілька років тому висадив своє дерево. Хто яке хотів, в кого до якого більше душа лежала.

    Чоловіки та хлопці, як правило, висаджували дуби чи ясені. Жінки полюбляли березу та ліщину.

     Відтоді традиційно склалося, що подружжя висаджувало дерево на честь народження немовляти. А коли дитина підростала і вступала в доросле життя, то вже сама обирала і висаджувало своє дерево. Воно ставало для людини захисником, товаришем і провідником у світ природи.

     І от це живе півколо захищало селище куди надійніше, ніж будь-які паркани.

     – Про що задумався? – запитала Леся, що колись була «Сталлю» у свого супутника. – Шукаєш когось?

     Матвій, як і Артем, був «захисником», тільки в нього краще виходило контактувати з тваринами. Він міг вільно перерахувати зараз усіх тварин, які були за сто метрів від нього. І ще було два улюбленця, вовча пара. Матвій жартома називав їх Сірко та Білка (вовчиця була більше світлішого окрасу). З ними він втримував ментальний зв'язок, де б вони не знаходилися.

     – Ні, не шукаю, –відповів він. – Мої хижі друзі неподалік. Навколо все спокійно. Просто пригадав, як ми жили «до»…

     – Не хочу навіть згадувати, – вставила Леся.

     – І я не хочу…Та от, згадалося, як чергові туристи з′явилися. Чого вони шукають тут? Чого їм не вистачає? Екзотики? Нових вражень?.. Скучно їм в «цивілізованому світі»?

     – Мабуть, що так.

     – Мабуть. А чому? Тому що мають в своєму світі більше, ніж їм потрібно. Знаєш, я щасливий, що опинився тут. Лану шкода, так, звичайно, але…якщо відверто, то я радий, що в ту експедицію призначили саме нас. Як би ми жили зараз, якби цього не сталося? Як я взагалі міг жити раніше? В чому тоді і там був сенс життя? Наскільки люди мають зневажати себе, щоб їхнє життя перетворилося в пусту гонитву за грошима, що можуть тільки дозволити купити матеріальні блага, які їм зовсім непотрібні? Скільки мільярдів голів ( і моя в роздумували над питанням навіщо ми живемо?  А сенс життя, насправді, тільки один – ЖИТИ.