розділ 3.

     – Діти, відсьогодні в нашому класі буде навчатися Кіра Самойленко, давайте привітаємо її.

     Кіра стояла поруч з вчителькою перед класом і почувалася повною дурепою.  По-перше, їй було страшенно незручно в спідниці шкільної форми і туфельках на підборах. По-друге, їй не вистачало пістолету на стегні. Від відсутності ваги з правого боку вона вже звикла за три тижні карантину, але й досі рука підсвідомо тягнулася до поясу поправити ремені кобури. По-третє її дратували десятки пар очей, що вивчали її зараз, наче невідому тваринку.

    – Кіра, розкажи, будь-ласка, про себе, – нудко попрохала вчителька. Їй самій було жах, як цікаво, вона ж то знала, що Кіра евакуювалася із зони аномалії.

    – Ні.

    – Що? – не зрозуміла вчителька.

    – Ні. Я не хочу нічого розповідати про себе. Може я сяду на своє місце і ми почнемо урок?

    Вчителька розгубилася.

    Кіра, не очікуючи дозволу, пройшла на визначене їй місце і всілася за парту.

    – Ну, знаєш, Кіро, – прийшла вчителька до тями. – В нас так не прийнято…

    Дівчина не відповіла, мовчки і твердо дивилися у вічі жінці. Та стушувалася під її поглядом і забігала очима у себе під ногами.

   – Ну що ж. Тоді переходимо до уроку – записуйте тему…

      Кіра швидко зорієнтувалася на шкільному подвір′ї під час перерви. За школою був стадіон, вона хотіла потрапити туди. Вона шукала Зоряна, а в того згідно розкладу, була фізкультура. Вона сьогодні була перший день на заняттях, решту дітей привезли із закладу, де їх утримували на карантині, на п’ять днів раніше.

    – Привіт, мала, – посеред дороги став парубок.

    Кіра ледь ковзнула по ньому поглядом. Високий, худорлявий, одягнутий по сучасній моді. Можливо симпатичний, але їй було не до нього.

    – Привіт, – буркнула вона і рушила далі.

    – Ей, зачекай. Ти ж новенька так? Давай телефон, потім спишемось, якщо зараз поспішаєш…

    – В мене нема телефону.

   – Що? – той аж завис від несподіванки. – Як це нема телефону? Ти що, мавпа дика?

    – Відчепись, – дівчина швидко рушила далі.

    Як тільки зайшла за куток, дорогу їй знову перетнули. Цього разу три однокласниці. Мабуть. Вона наче бачила їх сьогодні в класі. А може й ні, їй було все одно.

    – Почекай, – мовила та, що стояла по центру. – Про що ти з Ігорем розмовляла?

    – З яким Ігорем? – не зрозуміла Кіра. – Мені йти треба, я поспішаю.

  Рушила далі.

    – Е, чекай, – дівчата зімкнулися, повністю перетнули їй шлях. – Ти не врубаєшся, Ігор мій хлопець, зрозуміла? Якщо ти ще раз…

     – Мені йти треба, – Кіра не дослухала й рушила далі.

     – Стій, сучка, ти що, офігела?

      Дівчина схопила її за рукав кофтини вище ліктя, але Кіра не зупинилася. Дівчина, як не намагалася її втримати, тільки пробігла за нею декілька кроків, потім перечепилася і шваркнулася навколішки.

     Кіра навіть не повернулася, взагалі не звернула ніякої уваги. Вона побачила Зоряна, той самотньо брів зі стадіону у спортивних шортах зі шкільним рюкзаком за плечем, всім прибулим хлопцям видали такі після карантину. Подруги дівчини за спиною реготали і знімали на смартфони, як та намагається встати….

     – Зорян, – Кіра побігла до хлопця.

    Той скинув голову і кинувся їй на зустріч. Вони обійнялися, Кіра міцно-міцно притисла хлопчика до себе, потім обережно відсторонила тримаючи за плечі і вдивилася в обличчя.

     – Яка я рада тебе бачити. Як ти?

    Зорян обернувся на стадіон, де залишились всі його однокласники, повернувся до Кіри і подивися на неї з такою тугою, що у дівчини серце стиснулося.

     – Кіра, що ми наробили? Навіщо ми сюди прийшли? Я зрозуміти не можу, це я здурів, чи світ навколо з′їхав з глузду…

  3.2.

        «Катран» розформували, як Матвій цього і очікував. Скорпіона перевели у звичайний армійський спецназ. Решту добровільно-примусово відправили у відпустки до прийняття остаточного  рішення. Рішень могло бути два:

         або на основі колишнього «Катрану» сформувати нову групу,

         або розкидати всіх по різних підрозділах.

         Якщо залишити кістяк для формування нової групи, то тоді мають змінити командира, скоріше за все командиром стане Лівієць. Якщо розкидати по інших підрозділах… Як не крути – Матвій переставав бути командиром «Катрану».

       Що робити у відпустці Матвій не знав взагалі.

       Декілька днів він відсипався.

       Декілька разів намагався зв’язатися з Поліною. Але вони так і не зустрілися. Спочатку вона крутилася у «вищих коридорах» з доповідями про експедицію (про що там можна була доповідати, якщо вони так нічого і не виявили?) потім вибула на конференцію за кордон і зв'язок з нею втратився.