розділ 2.15.

    Вже пізно вночі Матвій, Андрій та Артем зібралися в будинку останнього.

    – Вип′єш ? – запропонував Андрій колишньому колезі. – В мене ще десь була в запасі пляшка віскі.

     – А ви?

     – Ми не вживаємо алкоголю.

     – Тоді і я не стану.

     Чоловіки розмістилися в кріслах навпроти один одного в кімнаті, яка колись слугувала столовою. Зараз Артем зазвичай харчувався на загальній кухні.

     – Ти, я так розумію, залишишся в таборі? – запитав Матвій у Андрія.

     – Звичайно, – відповів той. Він хоч і сидів, але все ж спирався на свою палицю. Скоріше, це був посох, ніж просто палиця. Природнього походження, але з вдало розміщеною виїмкою під руку і  наростом зверху, що дивно нагадувало голову чи то звіра, чи людини.

     – Якби я хотів вийти звідси, – продовжив Андрій, – то давно б це вже зробив. Вийшов би сам і вивів людей. Але я не був впевнений в тому, що це було б правильно. І зараз не впевнений, що це буде краще для тих хто вийде.

     – Але ж ти погодився з тим, щоб діти і частка дорослих евакуювалися?

     – Вони мають право вибору. А я не маю права забороняти їм його зробити. Як і ніхто інший в цьому світі.

     – Кажеш, хотів би то вийшов? Так ти знав, що катастрофа сталася на обмеженій території?

     – Здогадувався, хоч до кордонів зони аномалії, як ви її називаєте, не виходив.

     – Звідки тоді знав? – зацікавився Матвій.

     – Супутники… Над нами небо завжди пусте. Але над обрієм я декілька разів помічав прольоти супутників.

     – І після цього ти не намагався вийти до кордонів і щось з′ясувати? – здивувався підполковник. – Чому?

    – По-перше, я не ставив собі такої цілі. А по-друге, це зараз, коли ми володіємо інформацією, здається, що ж там такого, якихось двісті дев’яносто кілометрів, тьху, неділю пішечки, якщо не поспішати.  А тоді, відразу після аварії, ми були, як сліпі щенята, що повзають навколо свого лігва і ще ні разу в житті не натикалися на стіни. Для них що кімната, що подвір′я, що всесвіт – все однаково. От і ми так повзали, новий світ навпомацки вивчали і при цьому вижити намагалася.

    – Ну а зараз, – не міг зрозуміти Матвій, – коли вижили, коли вже пристосувалися, коли ти вже зрозумів, що десь світ функціонує, як і раніше, чому ти не намагався вийти?...

     Андрій не відповів і довго дивився мовчки на Матвія.

    – Ви повернулися від не свердловини не всі, – врешті мовив він проігнорувавши останнє питання. – Де інші? Що там трапилося?

    – Ми закупорили свердловину. Підривом. Вибух проводили моя мінерка – Лана і полковник Петрушевич із МНС. Вони загинули.

     – Підірвалися? – уточнив Андрій.

     – Ні. Вони були в укритті. Але коли вибух вже відбувся, так в укритті  і лишилися. Коли ми підійшли – вони були мертвими.

     Андрій ствердно ледь хитнув головою, наче й очікував такої відповіді.

     – Ти щось знаєш? – запитав Матвій. – Знаєш від чого вони загинули?

     – Ні. Не знаю.

     – А відреагував так, наче знаєш…

     – Що ви там відкопали в своїй свердловині? – Андрій знову проігнорував останній вислів.

     Тепер замовк Матвій.

     – Ну, – мовив Андрій після паузи, – розводьте свої таємниці далі. А то, не доведи боже виявиться, що я, чи він, – Андрій вказав на Артема, – іноземні шпигуни…

     Матвій довго мовчав. Мовчав і Андрій. Артем взагалі не вступав в розмову, він сидів з похиленою головою і напівзакрити очима, але уважно слухав розмову старших товаришів.

     – Свердловина відкрила пласт невідомої закаменілої органіки, – відповів Матвій. – Закаменілої, але живої?

    – Тобто? – уточнив Андрій.

    Матвій розвів руками.

    – Я не науковець. Про це краще тобі поговорити з Поліною. Хоча й вона навряд чи все зможе пояснити. Науковці самі не знають на що натрапили.

    Андрій знову ствердно хитнув головою.

    – Блоха догризлася до нерву, – тихо мовив він.

    – Що? – не зрозумів Матвій.

    – Я колись казав, що люди на землі, як блохи на собаці. Користі мало, тільки кусаються боляче. Впевнений, що рано чи пізно Земля струсить із себе цих надоїдливих паразитів.  Схоже, своєю свердловиною ви влучили в болючу точку. Але це поки що не струс,  двісті дев’яносто кілометрів – це ніщо. Вона крапково розчавила паразита, що приніс їй біль, як ти збиваєш пальцем комаху, що лізе по тобі...

    Втім, уявляю який стався переполох в блошиному царстві…

    – Хочеш сказати, що Земля – це живий організм?

    – Впевнений в цьому…

    Андрій здійнявся на ноги. Підійнявся зовсім легко, тримаючись за свій посох. Наче це він його підняв з крісла. Чоловік пройшовся по кімнаті, щоб розім’яти  ногу, та , після поранення, швидко затікала, якщо він сидів.