Розділ 2.12.

Розділ 2.12.

    Під вечір наступного дня Поліна тихо повідомила Матвію, що в неї знову виникло відчуття того, що за ними стежать. Матвій не почав бити на сполох відразу і нічого не сказав дозорним, але сам почав уважніше вивчати навколишню обстановку. Минулого разу відчуття Поліни їх не підвели. До того ж, вони наближалися до того місця, де декілька днів тому пролунав постріл вогнепальної зброї.

   Одного разу йому здалося, що боковим зором він помітив, наче  праворуч від них промайнула стрімка тінь. Він підізвав до себе Лівійця.

   – Зайди справа від нас, понюхай стежечки. Ми трохи пригальмуємо, щоб в тебе був час.

   – Що шукати?

   – Не знаю. Є враження, наче в нас компанія з′явилася. Точніше не скажу. Схоже, що бачив когось, хто проскочив поміж деревами, але на сто відсотків не впевнений, міг бути оптичний обман.

    – Зрозумів, розвідаю.

    Лівієць ледь відстав від групи, яка стала йти повільніше і по півколу почав заходити праворуч.

    Матвій наказав Штирю спостерігати за лівим флангом, сам стежив за правим, Скорпіон пішов в передовий дозор, Вінні прикривав тил.

    – Щось не так, командир? – тихо запитала Сталь.

    – Можливо. Дивись уважно.

    Вони йшли по ґрунтовій дорозі, колись вкатаній, а тепер порослій травою. Матвій помітив, що на лівій колії трави більше, ніж на правій. По правому боці дороги ходили і ходили регулярно. Дорога почала перетворюватися у широку стежку.

     Десь далеко попереду пролунав посвист.  Схожий на крик птаха, але гострий слух військовиків відрізнив – звуки видавала людина.

     Потім справа пролунав постріл. Матвій впізнав автомат Лівійця, і відразу за тим його крик:

     – Не стріляти… Не стріляти…

    Лівієць встиг вистрілити один раз і , дякувати Богу, не влучив, бо зрозумів, що стрімкі тіні, які наближалися до нього, різко змінюючи місця і напрямки руху, це – діти.

    У відповідь на його постріл почувся свист. Він інстинктивно відсахнувся ледь в бік і в стовбур дерева за його спиною вп′ялася стріла.

     Тоді він і закричав : « Не стріляти». Це стосувалося і його співслужбовців, щоб не почали стріляти по дітях і тих, хто був навпроти нього. Сам підняв автомат стволом догори, все ж тримаючи його напоготові, хто знає, хто там за дітьми. Та виявилося, що нікого, тільки діти.

    Один з них, хлопчак років дванадцяти вийшов із-за дерев тримаючи перед собою арбалет з закладеною стрілою.

    – Кидай зброю. Я тут не один. Ти під прицілом. – вигукнув він.

    – Ні, – відповів Лівієць. – Я не покину зброї, але обіцяю не відкривати вогонь, якщо не відчую небезпеки.

    Хлопчак завмер на місці, не опускаючи арбалету.

   – Хто ви такі? Навіщо прийшли сюди? – запитав він.

   – Ми експедиційна група, яка досліджує, що трапилось в зоні аномалії. Військові і вчені. Ми просто проходили по цій дорозі.

    – В зоні аномалії?... – здивовано перепитав хлопчина.

    Вони ж нічого не знають – зрозумів Лівієць. Вони живуть тут самі по собі і не знають, що трагедія трапилась в майже рівно викресленому колі  в декілька сотень кілометрів радіусом.

   – Так, – мовив Лівієць. – Та аварія… Те що тут з вами відбулося, трапилося не по всьому світу. Всього за декілька сотень кілометрів звідси життя триває, як і раніше. Нас відправили дослідити, що трапилося саме тут. І по можливості евакуювати людей, яких зустрінемо на своєму шляху. Ми можемо вивести вас звідси.

   Хлопчак розгублено мовчав.

   Та позаду почувся дівочий голос.

   – Не слухай його, Зорян. Хай забираються звідси. А ні, то переб’ємо, як тих виродків, що нападали на табір восени…

   Лівієць хотів повернутися аби глянути на ту, що говорила.

   – Стій, не смикайся, бо отримаєш болта в шию, – відразу зупинив його дівочий голос.

   «Нічого собі дітки», – подумав він про себе та застиг, як стояв, роздивлявся хлопчака. Той був у військовому одязі, але не в статутному, а в такому, який  коштував добрячих грошей, якщо купувати його в військових магазинах чи замовляти в інтернеті. Поверх одягу був накинутий маскувальний костюм – «лісова химера». Військовикам такі видавали, малий, схоже, зробив його своїми руками. Та й як вміло? Краще заводського пошиву, до того ж повністю підпадала під колір місцевості. Обличчя замальоване чорною та зеленою фарбою. Руки в тактичних безпалих рукавицях, мабуть що жіночих, бо самий менший чоловічий розмір був би великим для пацана, та яка в дідька різниця (ДЕ ВОНИ ЦЬОГО ПОНАБИРАЛИСЯ ?).

    – То що робимо? – спитав малий. Спитав у тих хто був з ним, думка Лівійця їх схоже не цікавила взагалі.

    – Потрібно кликати Артема, – ще один підліток. – Малий, свисни. Пам′ятаєш сигнал?

   Малий? Це вони до кого так звертаються? Є й ще менші?

   – Пам′ятаю, – зовсім дитячий голос.