Розділ 2.9.

   Розділ 2.9.

    Поліна з цікавістю розглядала чоловіка. Той стояв непорушно. Незвичний, надзвичайний спокій, наче мармурова статуя перед ними, тільки легенький вітерець ледь ворушив волосся, що вибилося із коси.

    – Решта де? – запитав чоловік не зводячи очей з Матвія.

    – З чого ти взяв, що є ще хтось?

    – Будемо дурити один одному голову? – промовив Андрій. – Як і  заведено у вашій конторі?

    – У нашій конторі, – поправив Матвій.

    – У ВАШІЙ  конторі, – наголосив чоловік. – З тобою йде ще вісім чоловік, де вони?

    «ЯК?»,– знову подумав Матвій. Виходить, що він таки стежив за ними, чуйка Поліни її не підвела. А професійні розвідники нічого навіть не помітили.

    Поліна подумала про те ж саме і їй чомусь стало страшно. Не так щоб зовсім, але не по собі.

    – Вони залишились на шляху за кілометр звідси, – відповів Матвій.

    Чоловік помовчав.

    – Що ви тут забули? – запитав він після паузи.

    – Проходили поруч, – відповів Матвій. – Дослідницька експедиція. Побачили дим, вирішили перевірити.

    – Що досліджуєте?

    Матвій з Поліною переглянулися.

    – Ми йдемо до епіцентру виникнення аномалії, – ухилився від прямої відповіді  підполковник.

    Андрій кивнув, наче погоджувався сам із собою.

    – Значить все ж таке ваші штучки стало причиною катастрофи…

   – Цього ніхто не знає, Андрію, – мовив Матвій. – Справді. Ми всього лише досліджуємо.

    Андрій перевів очі на Поліну. Та підсвідомо ледь не зробила крок назад, подалі від нього. Його погляд подавляв волю, здавалося, що він дивиться їй в голову, а не в очі і знає все, що вона думає. Він дивився на неї всього декілька секунд, але їй здалося, що щонайменше декілька хвилин. Під його поглядом, Поліна – доросла, сильна й вольова жінка, сама собі здавалося маленькою дівчинкою, що нашкодила. « Це твої пустощі? - запитував його погляд . Чи то їй так здавалося? – Це із-за твоїх ігор тріснув світ і розбилися тисячі людських життів?».

    Вона примусила себе відвести очі, втупилася в землю перед собою і звично схрестила руки на грудях.

    – Можете зайти, – Андрій ледь хитнув головою в бік свого житла. – Нам є про що поговорити.

     – Ми заглянемо на зворотному шляху, якщо не заперечуєш, – відповів Матвій. – Зараз ми поспішаємо.

       – Як знаєш , – чоловік розвернувся і попрямував до будівлі, але тільки ступив декілька кроків десь вдалечині пролунав постріл.

     «Одиночний з автомату», – звично визначив для себе Матвій.

     Він продовжував спостерігати за Андрієм. Поліна інтуїтивно поглянула в бік пострілу, наче могла там щось побачити.

    Андрій зупинився і в півоберту повернувся до Матвія.

    – Туди не ходіть, – кивнув він в бік пострілу. Він знав, що той пролунав неподалік їхнього табору. –   Вам там нічого робити.

– Там проживають люди? – запитав підполковник.

– Проживають Але краще щоб вони вас не бачили. Краще і для них, і для вас.

   Андрій пішов далі.

   Матвій спостерігав за ним, токи той не дійшов до будівлі, взяв під руку жінку, що також заворожено спостерігала за цим дивним чоловіком, і потягнув на стежину у зворотному боці.

    – Що це, в дідька, було? – запитала Поліна коли вони відійшли на декілька сотень кроків. – Хто це такий?

    – Колишній колега, – відповів Матвій. – Андрій Шторм. Шторм – це прізвище. Позивний – Шаман.

    – Служили разом?

    – Так. В різних підрозділах, але в одній конторі.

    – А чому шаман?

    – Не знаю. Я коли прийшов, він вже служив і мав такий позивний. Але те й не дивно, йому підходить. Є в ньому щось таке…

    – Потайбічне ?

    – Можна й так сказати. Коли я прийшов в контору молодим старшим лейтенантом він був вже легендою розвідки. Скажу відверто, це самий небезпечний чоловік, якого я зустрічав в житті. Зустрічав ще одного такого по той бік прицілу зброї, але той вже в іншому світі.

    – І що він тут робить? – запитала Поліна.

    – А хто ж його знає. Він пішов з контори вже декілька років тому. Щось в нього там не склалося. Бачила генерала з квадратною щелепою на аеродромі?

    – Так.

    – Подейкують, що Шаман після чергового відрядження цю щелепу генералу на череп завернув. Прямо біля трапу гелікоптера на аеродромі, відразу по прибуттю. Його група понесла великі втрати, повернувся тільки він і ще двоє. Кажуть, що із-за неузгодженості дій керівництва, їх свої ж накрили авіацією. Відрядження було важливим.  Я капітаном ще був, подробиць мені знати було не по окладу, але пам’ятую ту операцію –  всі на вухах стояли. Казали, що якщо хлопці повернуться, то їм по «Зірці» світить. Та от повернулися троє, старший з них відразу генералу в морду. Всі троє зникли потім з полю зору. Справу як би зам’яли. За двох інших  нічого не чув, а Шаман ще рік в «морських котиках» в диверсійно-розвідувальних групах дослужив і звільнився на пенсію. Як він тут опинився, не уявляю.