розділ 16

     Після того, що трапилось з Андрієм, мешканці табору порадились між собою і вирішили обгородити всю територію табору хоч яким небудь парканом. Зима не за горами, голод і холод поженуть хижаків вишукувати собі здобич і хто знає, чи не захотять  вони шукати здобич в людських, беззахисних поселеннях.

      Погода сьогодні дозволяла працювати, тому вирішили не відкладати на потім – осінь швидко набирала обертів.  

      Іванич з Максимом продовжували займатися будівництвом господарських будівель, тож за встановлення паркану взялися Сергій, Артем та їх малі помічники.

     Артем з малими розкопували ямки для встановлення опорних стовбців, коли з лісу вийшли двоє чоловіків та спрямували до них. Сергій в цей час відлучився за додатковим інструментом.

     – Доброго дня, – привітались незнайомці.

     – І вам того ж, – Артем кинув на них швидкий, уважний погляд і чекав, що скажуть далі.

    – Мене звати Ігор, – мовив той, кого в банді прозивали Мопєдом. – А це Валерій.–вказав на другого. Артем не відповів. Йому не хотілося називати їм своє ім’я.

     Вони відразу йому не сподобалися. Він ще не розумів чому, але на підпластах свідомості вже відмітив, що щось не так.

   – Гарна у вас тут місцина, – вів далі незнайомець, що назвався Ігорем.

  Артем знову промовчав. Дітвора насторожено спостерігала

   – Щось ти не дуже привітний, хлопче, – мовив не знайомець. – Є тут хтось із дорослих, з ким можна поговорити?

   – Говоріть зі мною, я тут вирішую стільки ж скільки й інші, – відповів Артем. Він встромив лопату в землю, але руки з неї не зняв. Про всяк випадок. – То я вас слухаю. Хто ви, звідки? Чого хочете?

   Мопєд з Ясенем переглянулися.

   – Ми після катастрофи мандруємо вдвох, шукаємо людей, роздивляємось, що де лишилося, намагаємось зрозуміти, що трапилося. Від тебе нічого не хочемо. Якщо дасте поїсти, води та відпочити трохи будемо вдячні. Ну і якщо розповісте, що з вами відбувалося після катастрофи. Ми в свою чергу розповімо про свої пригоди…

   Артем зрозумів, що йому не сподобалося. Кажуть, що мандрівники, а рюкзаки напівпорожні. Немає ні наметів, ні спальних мішків. На кожну ночівлю нові місця обладнують? Зараз дощі були, де їхній одяг верхній? Допустімо в рюкзаках, але тоді по об’єму там більше нічого й немає. Значить прийшли не здалеку. Свою справжню історію умовчують.

   До них повернувся Сергій.

   – Доброго дня, – привітався він.

   Ті привіталися у відповідь.

   – От і дорослі знайшлися, – мовив Мопєд. – Впустите відпочити мирних мандрівників?

   Сергій глянув на Артема.

   – Відпочити просяться, – сказав той. – Поїсти і води.

   – Що ж, – сказав Сергій, – у таких речах, як і вода і хліб в такі часи, як зараз відмовляти не можна. Он там колодязь у нас – набирайте воду. Із поїдків також щось знайдемо.

       Ті, що назвалися мандрівниками, пішли набирати воду, озираючись навколо себе.  Сергій тихо спитав у Артема.

       – Що думаєш?

       – Брешуть, – однозначно відрубав той. – На рюкзаки звернув увагу? Кажуть, що мандрують, а там майже нічого немає. Зброї також, навіть ножів. А без ножа зараз не обійдешся ніде. Думаю, що речі і зброю залишили десь неподалік навмисне…

      Сергій кивнув, погоджуючись з Артемом. Підізвав до себе Кіру, яка була неподалік.

       – Кіра, збери будь-ласка поїсти тим двом чоловікам. Декілька коржів, сала, консерви, ще щось, придумай сама…

       Подорожні вже набрали води та поверталися. Артем звернув увагу, яким масним поглядом ковзнули по жіночим вигинам тіла дівчини.

      Кіра пішла збирати пакунок.

      – Їсти вам зараз підготують, – сказав Сергій. – Чим ми ще можемо допомогти?

      – Може у вас є де помитися? – запитав той, що назвався Валерієм.

     –  Річка перед вами, – відповів Артем. На поріг їхнього будинку вийшла Софія. Артем вказав їй рукою, щоб зайшла в приміщення, він знову помітив погляди прибульців, що з ніг до голови обмацали дівчину.

       – В річці ми й так могли б покупатися, поза вашим табором, – мовив Валерій.

      – Тоді нам нічого вам запропонувати.

      – Ну що ж, – сказав Ігор. – Ми сподівалися, що після трагедії люди стали добрішими один до одного. Виходить – помилялися, виходячи з вашої доброзичливості.

      У відповідь ніхто нічого не відповів.

      Підійшла Кіра, простягнула Сергієві пакунок з їжею. Той взяв і передав Ігореві.

      – Ми й не стали злішими, –сказав він. – Тільки даємо те, що можемо дати. Не більше і не менше.

     – І на тому дякую, – Ігор взяв пакунок і махнув напарнику. Вони вирушили в той же бік звідки прийшли.

     – Я прослідкую куди вони направляються, – мовив Артем, дивлячись їм в спину. – Ти помітив, як вони видивлялися все навкруги? Як на дівчат наших дивилися?