розділ 13

Ліза сиділа на порозі свого будинку в розкладному кріслі. В обідній час всі мешканці табору, як правило, відпочивали. Так вже в них повелося. «Ранкові часи із золотом у вустах», любив повторювати англійську приказку Максим, якого до трагедії неможливо було підняти до десятої години ранку, якщо не потрібно було йти на роботу.

 Тепер усі дорослі прокидалися, як тільки надворі світало. Вранці, поки не почало палити сонце, займалися господарством : будували, прали, шили, готували їжу. Пізніше займалися з дітьми. В обід відпочивали, а після – знову займалися господарськими справами.

Сьогодні вже було не спекотно, навпаки, збирався дощ, але усі розійшлися по своїм будинкам  відпочивати по звичці.

Ліза піймала себе на думці, що придивляється до лісу, чи не вийде з нього, часом, Андрій.

Його не було в таборі вже три неділі.

Вона непокоїлася. Втім, як і усі в таборі.

Вони вже звикли до того, що Андрій зненацька з’являвся і саме так, зненацька, збирався на свої вилазки, але ніколи ще його не було відсутнім в таборі більше двадцяти днів.

«Пороги» жили своїм життям, всі працювали і жили в звичному режимі, що склався за останні місяці, але… Все стало наче якимось інакшим. Не розмірним, як раніше, а повільним. Не цілеспрямованим, а таким, що потрібно робити за потреби. В таборі зависла невидима тривога.

    Небо затягло сірою плівкою. Пішов дрібний дощ. Як би ще не було тепло при опівденному сонці, але, як тільки сонце ховалося, ставало прохолодно.

    Ліза дістала простирадло і загорнулася в нього. На душі було неспокійно…

    Позаду промайнула якась тінь. Ліза повернулася подивитися, що там, але нічого не побачила. Тепер тінь промайнула попереду. Вона перевела погляд і ледь не вискочила зі свого крісла. Перед нею стояли два чоловічка із розмальованими обличчями. Вона ледь впізнала в них Гліба та Назара.

    Хтось схопив її позаду за руки.

    – Я спіймав блідолицю, – закричав дитячий голосок. Ліза впізнала Вадима.

    – Ох ти, – вона крутнулася на місці і хотіла схопити малого за шкібарки, але всі троє, зі сміхом і вигуками, скотилися із порога і розбіглися хто куди.

    – Я вас піймаю, червоношкірі, – гукнула вона в слід, – будете в мене червонодупі, попереджую.

     Вона знову всілася вкрісло і загорнулася в простирадло. Серце колотилося в грудях з переляку, але на душі було весело.

    Бісенята.

    Малі шибайголови носилися по табору, як безтілесні привиди. Пройшло всього лише трішки більше трьох місяців, як вони жили в таборі, але ж як вони зміцніли  фізично.

    Ліза, як і Сергій, до катастрофи працювала в школі і добре собі уявляла рівень фізичного розвитку сучасних дітей. Зараз, навіть самий слабкий маленький мешканець їхнього табору, був міцніший, ніж чемпіони шкіл до трагедії. А на підлітків взагалі можна було задивитися. От, на Артема, наприклад…

     Красень. Трішки худий, але з широкими плечами і джгутами м’язів.

    Артем був лідером серед молоді. А в очах самих малих, взагалі дорослим, тому що вони із Софією жили окремою сім’єю.

     Сергій, Віра Іванівна і Ліза спочатку намагалися навчати дітей по старому, всадити рядками, наче у класі і розповідати шкільні предмети. Та згодом все змінилося.

      Сергій першим зметикував, що до чого. Спостерігаючи, як Андрій проводить з дітьми попутні тренування, він зрозумів, що той за півдня встигає їм розповісти більше ніж досвідчені педагоги за неділю, при цьому діти були в захваті, а від вчителів починали ховатися поза кутками, коли наставав час для занять.

      Ліза переломлювала себе майже місяць, щоб перелаштуватись на нову форму навчання.

       На прогулянках, під час виконання спільної роботи, увечері біля вогнища – от коли діти найкраще сприймали і засвоювали інформацію. Найважче було навчити дітей писати. Тут хочеш не хочеш потрібно всаджувати за столи, але згодом столи замінили дерев’яні планшетки, які можна підкласти під папір, а замість класу була лісова галявина. Справа наладилась. На цей час неоковирно, але писати вже вміли всі.  

      Діти є діти, вони швидко зрозуміли до кого з якими питаннями потрібно звертатися. Тепер зазвичай вони самі збиралися гуртками то біля одного дорослого, то біля іншого, щоб вислухати те, що їм цікаво. То ж основним фокусом у навчанні стало зробити «нецікаве – цікавим» і донести до дітвори інформацію, яку вони не очікували отримати.

      Сергій багато розповідав хлопцям і дівчатам під час нічних патрулів, а самим хлопцям, коли виконували чоловічу роботу. Ліза, в свою чергу, під час виконання роботи, якою займалися жінки і під час вечірніх посиденьок…Ілюзія того, що навчатися нудно була зруйновано, виявилося, що вчитися це класно, цікаво ще й весело.

      Віра Іванівна так і не перелаштувалася.  Діти не хотіли її слухатись. Вона ображалася. У дорослих вона підтримки  в тому, що «ЦЕ ВЕШТАННЯ БЕЗ ДІЛА, А НЕ НАВЧАННЯ» не знайшла, тому самовіддалилася від викладання. Ображалася тому, що вважала себе заслуженим педагогом, мала такий статус в минулому житті. Вона звела круг спілкування до однієї Лідії Михайлівни, щовечора розмовляла тільки з нею, але та все більше впадала в релігійний транс, всі її думки були засипані цитатами із Біблії, все зводилося до покаяння. Пізніше у Віри Іванівни знайшовся інший співрозмовник – Іванич. Ідеальний співрозмовник для неї, бо тільки вислуховував, що її турбує, іноді зі згодою хитав головою і хитро посміхався у відрослу за два місяці бороду, при цьому сам майже нічого не говорив. З часом вони почали жити разом і у Віри Іванівни з’явилося багато інших клопотів, крім загальних господарських.  Образа пройшла. Вона знову почала посміхатися і спілкуватися із людьми. Мабуть Іванич був гарним не тільки співрозмовником…