розділ 12

   Через декілька тижнів Андрій припинив пошуки. За останній місяць він провів в полях та лісах більше часу, ніж в таборі. Робив все більше глибокі вилазки, але ніяких результатів вони не давали. Ставало зрозумілим, що на сотні кілометрів навколо утворилася нежитлова зона. Іноді він зустрічав групки, що налічували різну кількість людей, але в табір їх забирати не став, бо навряд чи вони, на його думку, могли стати корисними їх маленькій спільноті, скоріше тільки навпаки. Зазвичай він спостерігав за такими групами здалеку і відходив непомітно для них.

    Останнього разу трапився неприємний інцидент. Можливо саме він і повпливав на прийняття рішення припинити пошуки.

    Три виродки, що проживали в наметах на лісній галявині, тримали в полоні молоду жінку. Щоправада «тримали в полоні» не зовсім правильний вислів. Вона не сиділа в ямі і  на ній не було кайданів. Схоже, їй просто не було куди йти, тому вона добровільно терпіла таке до неї відношення. Ходила вона в обірваному заношеному одязі, цілий день прислужувала чоловікам і саме ніжне, що чула від них звучало як «Ей, ти». Увечері ці троє почали розпивати алкоголь біля вогнища. Жінка тихенько сиділа в напівтіні, кутаючись в свої  одежини. В намет їй, напевне, йти заборонялося, як і перевдягтися тепліше чи взяти ковдру. Коли доза алкоголю взяла своє, її витягли  до вогнища, наказали роздягтися і вимитися холодною водою з політеленової пляшки, а потім оволодівали нею по черзі і разом. Вона ж при цьому не видала ні звуку, тільки закусила губу і дивилася в нікуди пустим поглядом.

       Після довгих сумнівів, Андрій вирішив звільнити її і забрати із собою. Сумніви були, бо це тільки в кіно вдячна героїня кидається на шию своєму визволителю. Правда ж життя була зовсім інакшою, не всім і не завжди потрібна допомога, а якщо й потрібна, не всі і не завжди готові були її прийняти.

      Колись, багато років тому, зовсім молодий Андрій вступився за жінку, на яку піднімав руку її чоловік. Тоді йому здавалося, що він робить шляхетний вчинок, але жінка перша ж і накинулась на нього з вимогами не лізти не в свої справи. Тоді він вперше  переглянув свої погляди. Після цього був ще дуже багатий досвід, як не потрібно лізти не в свої справи. Та те було давно. Те було в минулому житті.

      В нинішньому ж сьогоденні жінка могла терпіти все це, тільк тому, що боялася і трималася хоч біля якихось людей. Хоча цих трьох Андрій скоріше б назвав гуманоїдами. 

      Скоро двоє біля вогнища заснули. Третій продовжував пити, був, мабуть, самим стійким із них. Жінка лежала біля вогнища, загорнувшись у свої обноски.

     Вирубить трьох п'яних придурків було не проблемою. Двох навіть чіпати не потрібно, тихо підійти і вимкнути того, що ще продовжував пити. Навряд чи двоє інших прокинуться. Та Андрій вирішив зачекати. Жінка може злякатися і підняти галас. Це зайва тяганина. Алкоголь сам зробить справу замість нього. Так і сталося. Через двадцять хвилин третій чоловік почав клювати носом і ледь не звалився у вогнище. Сіпнувся, рявкнув щось жінці, сам став на четвереньки і поповз до намету. Скоро з нього почувся затяжне храпіння. Жінка піднялася, помилася із тієї ж пляшки і почала вдягатися. Андрій вичекав, доки вона натягне на себе свої одежини і безшумно підкрався до вогнища. Тихо просковзнув їй за спину, затиснув рота рукою і протягнув у кущі. Відтягнув метрів на двадцять, всадив на землю, але рота не відпустив. Жінка металася, округлі від жаху очі крутилися в очницях. Намагалася вирватися, але була занадто слабка і для Андрія не було ніякої складності втримати її на місці.

      – Не бійся, – прошепотів він їй на вухо. – Я не вчиню тобі нічого поганого.

      Вона завмерла. Людська мова подіяла на неї запокійливо. Хто знає, може вона за ці місяці нікого, крім цих трьох вилупків, із людей і не бачила?

      Звідки їй було знати, що це таке схопило її із темряви і потягло в ліс.

     – Зараз я тебе відпущу, – продовжив Андрій, – але тільки не кричи. Я просто хочу з тобою поговорити і не вчиню ніякої шкоди. Якщо ти захочеш, я тебе відразу відпущу, домовилися? Кивни головою, якщо так.

    Вона кивнула.

    Андрій відпустив її, але про всяк випадок був напоготові перехопити знову.  Та вона не закричала і не стала втікати, тільки щвидко повернулася і дивилася на нього переляканими очима.

     – Я не буду тебе чіпати, – Андрій підняв до неї руки розкритими долонями вперед, висловлюючи жест довіри і добрих намірів. – Я хочу допомогти… Вас тут четверо проживає? – запитав він.

    Вона знову кивнула. Трохи заспокоїлась, коли побачила з ким розмовляє, але дивилася насторожено, із-під лоба.

     – Ви зустрічали людей, доки тут жили?

    Той же жест і той же погляд.

     – І вони їх вбили? – здогадався Андрій.

    Кивок головою.

    – Зрозуміло, – Андрій повільно опустив руки. – А тепер послухай мене уважно і сама приймеш рішення: захочеш – підеш зі мною, ні – я тебе відпущу і повернешся до тих трьох... Я пропоную тобі підти в наше поселення неподалік звідси. Нас там проживає майже півсотні людей, дорослі та діти. У нас є будинки і господарство, їжа і мінімальні побутові умови. Знайдеться місце і для тебе…

    В її очах спалахнула зацікавленість, але відразу погасла. Вираз знову змінився на недовірливий.