розділ 11

     Таким чином розпочалося життя в їхньому таборі. Мешканці так і називали його – “наш табір” або просто – “пороги”.

      Продовжувалися пошуки тих, хто вижив. Як і планувалося раніше, щоденно подавалися звукові сигнали пострілами в повітря. Крім того, час від часу організовали вихід пошукових груп. Андрій частіше виходив сам по собі. Він попереджав про вихід, але ніхто ніколи не знав, коли він повернться. Іноді його не було в таборі по декілька днів. Одного разу він зник майже на неділю. Зазвичай  він повертався один, як і відбував. Та іноді приводив із собою когось із людей. Всього в таборі тепер налічувалося більше сорока мешканців, із них тільки дев’ять дорослих, всі інші – діти від п’яти років до підліткового віку.

      Андрій став для усіх інших беззаперечним лідером. Він в корні упереджував усі істерики. Він примушував людей не здаватися і жити далі. Заставляв працювати. Кожен мешканець табору, навіть самі маленькі, були постійно при ділі, в кожного були свої обов’язки. Роботи вистачало. Все ж табір був збудований, як зона відпочинку, потрібно було багато чого переоблаштувати при підготовці до зими. Крім того, на загальних зборах, було вирішено розпочати заняття для дітей. В таборі було  три професійних вчителя – Ліза, Сергій і Віра Іванівна, сорокавосьмирічна жінка, яку Андрій привів з одного із селищ, розташованих неподалік. Шкільна програма була переглянута. Багато з неї було прибрано, але багато добавили, керуючись тим, що саме діти тепер будуть нести свої знання в майбутнє. Планування “програми” зайняло декілька вечорів після роботи біля вогнища. Для тих, хто захоче дізнатися більше, було вирішено організувати бібілотеку, тому, після цього, групи які робили вилазки, приносили з собою потроху книжок найрізноманітнішого змісту.

     Крім того, Андрій разом із Генадієм Івановичем (відставним армійським прапорщиком пятидесятитрьох років від народження) організували за табором стрільбище і всіх, крім наймолодших дітей, які ще фізично не могли тримати в руках важких предметів, навчали стрільбі із різних видів зброї. На обурення Віри Іванівни, навіщо це їй і взагалі усім жінкам та дівчатам (її активно підтримувала Лідія Михайлівна, що демонструючи біблію, завіряла усіх навколо, що зброя це знаряддя диявола) Андрій відповів, що вони не до війни готуються, а постояти за себе і коли на когось в лісі нападе зграя здичавілих собак, то їм байдуже буде хлопчика розірвати чи дівчинку. Після цієї розмови Андрій додатково ввів ще й уроки бою на ножах і категорично заборонив покидати табір без зброї. А в самому таборі посилив патрулювання, відтепер патрульних в нічний час було троє, один дорослий і двоє підлітків, включаючи дівчат.

     Спочатку користувалися зброєю, яку принесли з поліцейського відділку в перший день переміщення до табору. Але тоді з ними не було ще Іванича (так усі називали прапорщика ще з тих часів він ще служив в збройних силах, прижилося і зараз). Іванич під час катастрофи був на рибалці. Коли повернувся – поховав дружину. З відчаю почав ховати всіх, кого знайде, але зрозумів через декілька днів, що на всіх його не вистачить, тому зібрався і пішов в ліс де й прожив майже місяць, доки випадково не почув постріл неподалік. Це Андрій на затяжній вилазці вирішив поласувати свіжою зайчатиною.

        Військова частина, в якій свого часу проходив службу Іванич була за шістдесят кілометрів від табору. Іванич розвернув цілу спецоперацію по виходу до військвої частини з метою поповнення зброї і боєкомплекту. Для цих цілей було переобладнано декілька велосипедів, які стали трьохколесними і вантажними. Після виходу, що очолив Іванич, в них значно виріс арсенал зброї, зявились біноклі і, що саме головне, детальні топографічні карти місцевості. Андрій ввів для дітей додатковий предмет – топографію. Один із улюблених дітьми  предметів, бо Андрій проводив його особисто, та ще й з виходом на місцевість.

        Життя продовжувалося. Люди поступово відходили від пережитого шоку. Німіла біль втрати близьких та рідних. Роздуми про те, що ж саме трапилося Андрій, як і раніше, категорично упереджував. “Потрібно жити далі, – повторював він. – Немає сенсу ламати голову над тим, чому немає відповідей. Думайте, як жити далі. Думайте, як вижити взимку. Весною? Думайте, як ми будемо жити в наступному році. Що будемо їсти? У що будемо вдягатися? Думайте, що ми будемо робити через декілька років, коли у наших вихованців почнуть зявлятися власні діти? От над чим потрібно думати нам усім.”

       Поки що з їжою проблем не було. Спочатку їжу добували в магазинах і на різних базах зберігання. Крупи, консерви, сіль, цукор, спеції та інші продукти довгого зберігання перевозили в табір на велосипедах або, по можливості, заносили пішки. Пізніше в населені пункти стало виходити важко і небезпечно із-за розкладання тіл померлих. Іванич роздобув у своїй частині декілька десятків компектів захисних костюмів Л-1 і протигазів і в міста та села виходили тільки в них.

       Згодом в огородах навколишніх сел дозріли овочі, в садках налилися фрукти. Іванич із жінками та старшими дівчатами зайнялися їх заготівлею. Сергій з Максимом та старшими хлопцями почали будувати погріб. Декілька днів рили вручну глибокий котлован, потім зміцнювали стіни колодами і робили перекриття та насип над ним. Коли погріб був готовий, він відразу почав заповнюватись банками і бочками з різносолами. Виявилося, що одного погрібу буде замало. Хлопці прийнялися за будівництво ще одного, відведеного спеціально для зберігання овочів.

     – Зиму протягнемо, – задоволено мружився Іванич. – А наступний рік почнемо самі висаджувати. Я тут придивився де ми поля розробимо. Щоправда важко прийдеться без трактора. Прийдеться, як раніше, обходитися кіньми.