розділ 10

    Сергій з Максимом, озброєнні автоматами АКСУ, вкотре обійшли табір і присіли на лавці біля господарчої будівлі, з якої проглядалися всі підступи, крім того, що був за спиною.

    – Перепочинимо п’ять хвилин, – Максим зняв автомат з плеча і поклав на коліна, – і підемо по колу. Хоча я взагалі не розумію, відверто кажучи, навіщо нам зараз це патрулювання?

    – Сьогодні може й не потрібне, – погодився Сергій, але й відразу ж заперечив. – Але в загальному не забракує.

     – Думаєш на нас хтось нападати буде?

     – Все можливо.

     – А мені здається, що люди навпаки повинні в таких ситуаціях єднатися.

    – Люди бувають різними…– Сергій помовчав трохи і продовжив. – От що зараз роблять інші, ті хто вижили?

    – І що? – Максим дістав із кишені цукерку «Дюшес» і зашарудів обгорткою. – Будеш?

    –  Ні, дякую. Думаю, що більшість із людей ще в розгубленості. Зараз багато одинаків. Але вони шукають один одного, як і ми. Вже скоро почнуть формуватися маленькі спільноти. В цих спільнотах почнуть встановлюватися певні правила. Це природньо для усіх стадних представників природи, до яких належить і людина. Тільки тварин ми називаємо стадними, а себе – соціально залежними…Люди все своє свідоме життя проводять в рамках правил і законів. Так от – які правила встановляться в цих новосформованих спільнотах, буде залежати від лідерів, які їх очолять. В нас вони вже почали встановлюватись, такі як ось цей патруль, наприклад, розділення роботи і таке інше.  Як на мене, то вважаю, що нам пощастило. Але як буде в інших спільнотах? В якихось із них з’являться лідери сильніші фізично від більшості чи активні маніпулятори, які захотять стовідсотково підпорядкувати людей собі для свого власного блага. В теперішніх умовах, коли закони не діють, немає правоохоронних органів, немає організацій які слідкують за дотриманням прав людини може бути все, що завгодно, і правила можуть встановитися не зовсім гуманними.

    Максим задумався, перекидаючи цукерку з щоки на щоку. Виглядав він при цьому кумедно.

    – Кепська історія, – мовив він. – Я от слухав тебе і уявив собі спільноту в якій спочатку з’явилося ядро, яке всіх присталих потім, використовує як рабів. Таке може бути?

   – Може, – відповів Сергій. – Ще й як може. А тепер дивися, – він миском черевика намалював в пилюці риску ( яку, втім, не видно було в темноті). – Оце ось сформувалася одна спільнота – наша. Ми знайшли житло, організували свій життєустрій, створили собі комфортні умови проживання… А от друга спільнота, – знову риска на темній землі. – Вона півроку кочувала з місця на місце, перебиваючись тим, що можна дістати в містах та селах, харчувалася, так би мовити, підніжним кормом. Про те, як жити далі вони не задумувалися. Вони знають, де ми знаходимось, але це їх особливо не турбувало…Раніше…Доки не настала зима… Що зробить спільнота номер два зі спільнотою номер один, коли виникне питання виживання взимку? В кращому випадку прийдуть проситися перезимувати. Але я не настільки оптимістичний. Якщо в тій спільноті був закладений устрій «перебитись як небудь», то скоріше за все, вони прийдуть вимагати, або, навіть,  спробують відібрати нажите.

    – Ну не всі ж такі войовничі, як ти малюєш? Можливо прийдуть нормальні люди, які просто не змогли правильно зорганізуватись?

    – Можливо. І що ми тоді будемо з ними робити?

    – Тобто? Ми ж самі шукаємо людей, що вижили.

    – Так. І знайдемо скільки зможемо. І це буде добре. Але моделюємо наступну ситуацію: нас сто п’ятдесят чоловік зібралося станом на жовтень. Потрібно пережити зиму. Ми заготували їжі на сто сімдесят чоловік, із певним запасом. І от до нас заявляється компанія і каже: «Здрастуйте вам, ми вижили, але ми не змогли зорганізуватись, прийміть нас до себе…». І що нам  з ними робити?..

   – Що ж ми їх проженемо?

   – Якщо їх буде двадцять чоловік, то ні – в нас є запас. Нехай навіть  їх прийде сорок чоловік, уріжимо в себе – з ними поділимось. А якщо їх прибуде сто? Перед нами стане вибір : не дати голодувати нашим дітям, – Сергій кивнув в бік будинків, де розмістили діти з дівчатами, – чи накормити тих, хто півроку не міг «зорганізуватися».

   Максим піднявся з лавки.

   – Мені здається, ти занадто далеко заглядаєш і занадто понуру картину малюєш.

   Сергій також встав.

   – Я просто відповідаю тобі на питання, навіщо потрібен цей патруль. Рано чи пізно прийде хтось охочий до нашого майна, їжі і комфортних умов. Як поведе себе той, хто прийде, ми не знаємо, тому маємо бути готовими до всілякого розвитку подій.  Я не прогнозував так далеко спочатку. Але, схоже, наш лідер передбачив такі варіанти, тому й вирішив почати охороняти табір.

   Вони пліч-о-пліч вирушили по своєму маршруту.

   – Втім сумніваюся, що на нас сьогодні хтось стане нападати, – мовив Макс.

   – Сьогодні ні. Але, знову ж таки, подивимось трохи наперед. Сьогодні ніч пройде спокійно, завтра також і так ще декілька неділь. До нашого табору ще хтось прибуде, людей побільшає. І от, врешті, надходить пропозиція – ну-мо організуємо нічну охорону. Руку даю на відсіч, знайдеться добряча кількість людей, які скажуть : « Навіщо нам це нам ця охорона? Все ж було спокійно, давайте спати вночі й далі…». І переконати їх потім буде важко аж до того часу, доки не трапиться якась надзвичайна подія. Але тоді вже буде запізно. А от якщо це буде встановлено з першого дня, то і для нас, і для новоприбулих, якщо такі знайдуться,  нічна охорона буде сприйматися, як дещо, що саме собою зрозуміло.