Розділ 9

   Ліза вдень виспалася тому довго не могла заснути. Дітям влаштували спальне місце в маніпуляційній, зсунули лежаки, настелили на них матраци, їм якраз вистачило місця. Лізі дісталися зсунуті стільці біля них. Решта спала в інших кімнатах на застелених дерев’яних настилах.

   « А де спить Андрій?» –  подумала вона, і не пригадала, щоб той взагалі заходив в приміщення.

   Сон не йшов, вона вирішила вийти на вулицю.

   Андрій був там, сидів біля вогню, сперся спиною на ящик, на якому стояла сумка зі зброєю і його рюкзак. Простягнуті ноги були в спальному мішку, але Ліза помітила, що мішок не застебнутий, в будь-яку мить він готовий був з нього вивільнитися. На колінах лежав автомат, на якому він склав руки, звичний карабін лежав поруч.

   Андрій схилив голову і , здавалося, спав. Як тільки Ліза вийшла, він відразу розплющив очі і підняв голову.

   – Привіт, – мовила Ліза, всідаючись поруч. – Чому не відпочиваєш?

   – А ти чому? – питанням на питання відповів він.

   – Виспалася вдень, не можу заснути.

   – Випий пігулки, що давав сьогодні. Одну. Бо від двох завтра важко буде прокидатися…

    Помовчали.

    – Хочу подякувати тобі, – мовила Ліза. – Думаю, що б ми робили, якби не зустріли тебе?

    – Щось би робили, – відповів Андрій.

   – Отож бо…Саме – щось… А що б робили Наталка, Лідія Михайлівна, Артем із Софією? Що б робили діти?... Так би й ховалися до цих пір в своїй хатинці?

    Андрій промовчав. «Чотирьох дітей ми так і не знайшли», – подумав він про себе. Ввечері, коли всі готували місця і їжу, перед тим, як зайти у відділок поліції за зброєю, він ще раз обійшов будинки де могли бути діти. Нікого не знайшов.

    – В тебе хтось залишився із рідних у місті, чи ще де? – спитала дівчина.

    – Ні. А в тебе?

    – Також ні. Мама померла два роки тому. Рак. А з батьком я не спілкувалася останнім часом. Він живе…Жив з іншою жінкою. Покинув маму, коли я вступила до інституту. Тітка десь є, двоюрідні сестри. Але вона далеко. Чи живі вони ?…

    По щоці в неї побігла сльоза. «Плачте, – казав він. – Плачте зараз, дики не бачать діти».

     – Ох, – здихнула Ліза. – Все ж таки це все так несправедливо…

    – Ви занадто багато значення придаєте справедливості, – сказав Андрій. – Справедливості немає. Це міф, вигаданий людьми.

    – Без віри в цей міф важко жити, – відповіла Ліза.

    Андрій подивився на неї і перевів погляд на вогнище.

    – Все має свої причини і наслідки, – мовив він.

    – І те, що трапилось також?

    – І те, що трапилось також. Навіть якщо ми будемо роздивлятися самі неймовірні теорії. Інопланетна атака? Значить людство привернуло до себе увагу інопланетної цивілізації. Невдалий експеримент? Причини і наслідки очевидні. Аномалія незрозумілого походження? Причина невідома, але наслідки зрозумілі, ми самі себе прив’язали …г-м…смертельними узами до електрики...

   – Ти хочеш сказати, що людство саме винне в тому, що трапилось?..

   – Не винне, це наслідки діяльності.  Вина, як і справедливість – поняття вигадане людьми. До речі, в тебе може виникнути відчуття вини за те, що інші померли, а ти вижила…

   – Я саме про це тільки подумала…

   – То жени ці думки геть. Твоєї вини в тому, що саме ти вижила не більше, ніж в тому, що ти з’явилася на світ.

   – Не розумію, – сказала Ліза.

   – Якою була вірогідність того, що твоя мати завагітніє саме в той день, коли понесла тебе? Яка вірогідність була в тому, що один із  сорока мільйонів сперматозоїдів потрапить саме в ту одну із п’ятисот яйцеклітин? Народившись, ти зірвала джекпот, один проти двадцяти мільярдів щонайменше.  І це тільки в той єдиний день. Ти ж не кориш собі за те, що по твоїй вині не народилися мільярди твоїх братів чи сестер? Причини і наслідки, тільки так, навіть не випадковість. Твої клітини виявилися сильнішими. Причини і наслідки маємо також і зараз – ви пішли в ліс без телефонів. Але вашої вини в цьому немає. Як і взагалі, чиєїсь вини. Ви вижили, на цьому крапка. А чи виживите далі, це вже буде наслідками тих причин, які ви створюєте зараз.

   Андрій зморщився і змінив позу, сів зручніше.

   – І наслідком того, що ти зі мною базікаєш зараз, – мовив він, – може бути те, що завтра ти будеш, як сонна муха.

  – Женеш мене?

  – Раджу, спираючись на свій досвід. Йди відпочивати.

  – А ти?

  – Я залишусь тут на ніч.

 Ліза піднялася.

 – Андрій, ким ти був до того, як став жити відлюдником?

 Андрій схилив голову і заплющив очі.

 – Йди відпочивати, Лізо. Причини і наслідки, пам’ятай. Завтра в нас важкий день. 

************************************************************