розділ 7

   Село вони почули здалеку. Ревіла, верещала і мукала негодована й недоєна скотина. Рвали ланцюги голодні собаки. Від цієї жахливої какофонії  голова йшла обертом.

    Вийшли з лісу на асфальтовану дорогу. До села було п’ятсот – шістсот метрів.

    Андрій звернув увагу на тушки птиць, що лежали під дротами електромережі. Він вже починав здогадуватись, що смерть застала живих істот, які були в безпосередній близькості до електрики. Чому саме – невідомо. Але палаюче місто, мертві люди навколо нього на автомагістралі, загиблі охоронці і ув’язненні виправної трудової колонії, непрацюючі електроприбори, птиці під стовпами і збій в електромагнітному полі дозволяли робити певні висновки.

   Судячи з усього, нічого доброго в селі їх не чекало. Можна було обійти його, подивитися здалеку що до чого, дуже не хотілося йти в це ревіння і виття, але першочерговим завданням було роздобути ліки для Сергія. Та й запастися продуктами не заважало б. До того ж, хто знає, може в селі є живі? Тут люди більше прив’язані до землі і менше до мобільних телефонів. Хтось може в огороді копався, хтось на рибалку пішов,  хтось може, вибачте, в туалеті на вулиці сидів без мобільника.

   Село здавалося пустим. На вулицях не було видно жодної людини. Стояло на дорогах декілька машин, одна з них вантажівка, з мертвими водіями та пасажирами всередині.

   Село тяглося вздовж дороги місцевого значення по якій вони йшли. Від неї перпендикулярно розходилися вулички по обидва боки.

   Села бувають різними. Бувають такі, що раніше називалися робочими містечка, з обов’язковим промисловими і житловими секторами. Бувають нагромадження понурих сірих будинків-коробочок. Бувають бідні  і запущені з покошеними парканами і занедбаними будинками. Це село було багатим. Не в тому сенсі, що тут стояли вілли і особняки, а в тому, що всі будиночки тут були охайними і доглянутими. Навколо будинків доглянуті садочки і клумби з квітами, перед дворами паркани найрізноманітніших матеріалів і кольорів…

   Мабуть, якби тут стояли тільки будиночки-коробки, то це б виглядало зараз менш гнітюче, ніж пусті гарні садки без людей. Навіть тіл на вулицях не було видно. Здавалося, що люди зібралися разом і покинули це місце. Та це, нажаль, було не так. Люди померли на робочих місцях і в своїх будинках.  На своїх охайних квітниках і нещодавно засаджених грядках. Смартфони. Звичайно смартфони, у кожного вони в кишені в сучасному світі, хоч в місті, хоч в селі на грядках.

   Скотина ревіла не в кожному дворі. Але цьому також нічого дивуватися. Кожен поважаючий себе господар проводив електропроводку по всіх господарчих будівлях для власної зручності. Собаки ж гавкали майже звідусіль.

   Андрій йшов попереду. Ліза і Сергій понуро плелися слідом. Поневолі шукали захисту за його спиною. Вони відмовлялися доглядати машини, що траплялися у них на шляху і в яких були трупи, та намагалися не дивитися по сторонам. Андрій же навпаки, намагався видивитися все. Вивчав тіла, які траплялись на шляху, вдивлявся у вікна будинків, сподіваючись побачити признаки життя. Але вікна, з гарненьким занавісками і квітами на підвіконнях, зяяли зловісною пустотою. Він збирав інформацію і його особисті сприйняття ніяк на це не впливали.

    Біля одної із будівель Андрій зупинився. Будівля була великою, як для приватного будинку, з дерев’яним парканом навколо, але без хвіртки.

   – Фельдшерський пункт, – мовив він. – Тут є аптека. Візьмемо необхідні ліки. Відпочинимо, потім вирішимо, що робити далі.

    Він піднявся на поріг і смикнув двері. Двері були відчиненими і вони пройшли в будівлю. В середині стояв запах лікарні. Ліворуч і праворуч були закриті двері з написами «Аптека» і «Маніпуляційна» відповідно. Ще одні двері, попереду, були відчинені. Через них було видно, що на лікарняному тапчані, скрутилася калачиком невелика зростом дівчина, з коротким чорним, під хлопця стриженим, волоссям. Лежала вона обличчям до стіни. Мертва? Андрій зробив крок до неї. Він її знав. Це була Наталка, місцевий фельдшер.

   – Досить…Припиніть…– пробурмотіла вона.

   Андрій ступнув до неї і торкнув за плече. Погукав:

    – Наталко.

   Вона ледь підняла голову і подивилися на нього напівзакритими очима.

   – Це я, Андрій. Впізнаєш мене?

   – Впізнаю, – невиразно пробурмотіла вона. І далі... – Нехай вони заткнуться…я не можу…цей виск, ревіння….виття…нехай вони заткнуться….будь-ласка…я не хочу…припиніть…

    ЇЇ очі закрилися, голова знову опустилася на тапчан.

    Андрій підійшов до столу, що стояв біля вікна. На ньому лежали джгут, вата, склянка зі спиртом і пуста ампула. Взяв ампулу, роздивився.

    – Вколола собі заспокійливе, – пояснив Сергієві та Лізі. Ампула полетіла у смітник. – Поспить, прийде в себе. Головне щоб не передоз.

    Він знову підійшов до Наталки. Повернув їй руки, обдивився. Та не реагувала, спала. На одній руці був слід від уколу. Інша чиста.

    – От і добре, – сказав Андрій і обережно склав їй руки так, як вони й лежали.

   Потім повернувся до своїх супутників.

   – Розпаковуйтесь. Відпочивати будемо поки що.

  Він оглянув маніпуляційну. Там також стояли два тапчана.