розділ 6

  Вранці її розбудив Сергій.

  – До тебе можна? – запитав він ледь відчинивши двері.

  – Так, – Ліза сіла на ліжку, прикрилася ковдрою.

 Сергій зайшов, оглянувся, не знайшов на що сісти, тому залишився стояти.

  – Доброго ранку, – привітався. – Ти як?

 – Доброго. Я то добре. Ти як себе почуваєш?

 – Дивно, але також добре. Легенький послід недомагання відчуваю і все.

 – Андрій так і говорив, – мовила вона. – А ще сказав, що тільки призупинив хворобу і що тобі потрібні антибіотики.

   Сергій кивнув:

  – Так, я знаю… Він збирається вже. Попрохав, щоб я розбудив тебе снідати і збиратись також.

  – Що ти думаєш про нього?

 – Не знаю. Дивний звичайно, але схоже справді хоче допомогти. Говорить мало…Живе в глухомані… Але ж нам дітей разом не хрестити.

  Він повернувся до дверей.

 – Піднімайся, чекаю на сніданок, – пішов на вихід , але в самих дверях  зупинився. – Зв'язок не працює. І електропристрої…Казав тобі?

  – Так, я знаю.

  – Дивно це все, – мовив Сергій і вийшов.

  Коли зібралися виходити туман вже сів, але небо було затягнуте сірою плівкою. Тільки зараз Ліза помітила, що будинок стоїть на березі озера. На іншому березі височів вкритий лісом пагорб. Краса… Якщо приїхати сюди  відпочивати на один – два дні.

   Ліза і Сергій натягнули свої рюкзаки. У Андрія також був рюкзак, але набагато менший. А ще великий ніж в піхвах на поясі і карабін СКС через плече.

   – Навіщо зброя? – запитав Сергій.

   Відповіді не отримав. Це вже не дивувало.

   – Виходимо, – Андрій дивився в бік лісу. – Йдемо дві з половиною години, потім робимо привал. До опівдня будемо в селі.

   Він рушив по дорозі до лісу. Хлопець з дівчиною пішли за ним. Скоро з дороги зійшли на стежку. Згодом і стежка зникла. Йшли наче в дикому лісі де не ступала нога людини. Андрій вибирав найкоротший шлях, при цьому так вдало маневрував між деревами, зарослями та завалами, що це ніяк не впливало на швидкість і зручність руху. Кілометрів  через п’ять знову з’явилися стежки. Ще раз перетнули ґрунтову дорогу.

   Йшли мовчки, Андрій задав високий темп ходи. Спочатку Ліза і Сергій перекидалися фразами, але швидко зрозуміли, що йти і балакати одночасно важко, збивається дихання.

   Раптом Андрій зупинився і підняв руку привертаючи увагу. Потім опустив її і притулив до губ, наказуючи мовчати. Сам повільно озирався навколо і …Принюхувався? Здавалося саме так. Робив глибокі спокійні вдихи-видихи, при цьому ніздрі розширювалися в такт диханню.

    «Схожий на вовка», – подумала Ліза і їй знову стало моторошно.

    Андрій почав знімати карабін.

   – Гей, дядьку. Ствол поклади, – пролунав чоловічий голос звідкись з боку. – На витягнутій руці, так щоб я бачив.

   Андрій почав повільно повертатися в бік, звідки лунав голос.

   – Не повертайся. І не смикайся, а ні, то зловиш кулю головою. Ви двоє, руки підняли до гори.

   Сергій з Лізою зрозуміли, що звертаються до них і скинули руки догори.

   Андрій повільно зняв карабін і приставив його стволом до стовбура деревини, випрямився і все ж повернувся в бік голосу. Із-за завалу сухостою вийшли двоє чоловіків. Один із них тримав в руці пістолет Макарова, направлений на Андрія. Обидва в камуфльованій формі. Погони та шеврони були зірвані, на їх місцях виднілися темні плями невилинялої тканини. Обидва коротко стрижені. Той, що старший – із сивою щетиною на голові, яку пересікав величезний шрам, від лоба до потилиці. Молодший – рудий. Старіший в руках тримав ніж.

   – Фартонуло нам, Косий, – рудий пішов навколо Лізи. – Ти бачиш яка? Я чотири роки без баби, а тут така краля сама в руки лісом йде…

    Чоловік зі шрамом спостерігав за Андрієм, той більше привертав його уваги, ніж дівчина. Не подобався йому цей чолов’яга. Занадто спокійно все сприймає. Роздивляється їх, як ні в чому не бувало, а мав би проявляти якесь занепокоєння. Косий підняв ножа і направився до Андрія.

     – Чого вилупився? – просичав він, помахуючи ножом. – Лапи вгору викинь.

      Андрій повільно підняв руки.

     – Чим можемо допомогти, панове? – спокійно запитав він.

     – Пани всі у Варшаві, – огризнувся косий. – Що в рюкзаках?

     – Їжа, одяг, – відповів Андрій. – Папір туалетний… Потрібен?

     Рудий, що кривлявся перед Лізою, здійснюючи недвозначні рухи тазом, підскочив до Андрія. Націлив пістолет у голову.

    – Чо, гостряк, дядя? А я от тобі зараз шматок заліза під черепушку зажину…Потрібно?

    Андрій дивився йому в очі. Він вичікував моменту, поки обидва стануть в зоні його досяжності. Або один стане так, щоб заважати іншому.

    – Що ти вилупився? – рудий занервував. – Що в рюкзаках, тебе люди питають? Показуй давай…