розділ 5

   Прокинулась Ліза від того, що хтось труснув її за плече. Від тяжкого сну не могла зрозуміти де вона і що відбувається.

   – Їсти хочеш? – запитував чоловічий голос.

   – Що?

   – Питаю, їсти хочеш?

   Глибокий, тихий голос…

   А, так – ліс, туман, хворий Сергій, будинок в безлюдді… Все стало на свої місця.

   – Так. Хочу. Мені б тільки умитися.

   Андрій махнув рукою – йди за мною. Провів її на кухню. За кухнею була ванна кімната.

   – Полотенце, – Андрій вказав на складений на стільці рушник. – Тепла вода набрана… Жіночих шампунів в мене нема…На печі овочеве рагу…Посуд вибереш сама…

   Як завжди все короткими, рубленими фразами.

   – Мені рюкзак свій потрібно взяти, – сказала вона.

   Андрій кивнув.

   – І де у Вас?...Ну…

   – Туалет? На подвір’ї, поблизу сараю. Цегляна споруда, побачиш.

   Ліза збігала на подвір’я, там вже почало темніти. Підхопила на зворотному шляху свій рюкзак, в якому був змінний одяг.

   Андрій розпалював камін. Будинок освітлювали свічки в підсвічниках.

   ­ – Я довго спала? – запитала дівчина.

    – Півтори години.

    – А як Сергій?

    – Спить. Завтра йому стане краще.

    – Ви впевнені?

    Цього разу Андрій не вважав за потрібне відповісти.

    Ліза невдоволено піджала губи і пішла до ванної кімнати. Через годину, після того, як прийняла ванну, повечеряла і прибрала за собою, дівчина повернулась до вітальні. Андрій сидів перед каміном і читав книжку.

    На столику біля нього стояли кавник і дві філіжанки.  

   Ліза, після ванної, одяглася в спортивні штани і футболку і, відверто кажучи, відчувала себе в такому наряді серед вітальні з картинами на стінах, наче клоун у філармонії.

   Вона пройшла і сіла у вільне крісло. Андрій відклав книжку так, що вона не встигла побачити, що він читає. Підняв кавник і з запитанням глянув на неї. Ліза кивнула і він налив кави їй і собі. Після чого втупився у вогонь, не звертаючи на неї уваги.

   Ліза спробувала каву, чудова на смак, вона навіть не сподівалася.

   Мовчали. Ліза відчувала себе не зручно. Не звично. Малося б підтримувати якусь розмову?.. Чи ні? Спробуй розбери з цим диваком.

   – Так Ви впевнені, що Сергію стане краще? – врешті наважилась вона заговорити.

   – Впевнений, – відповів Андрій. – Але я тільки призупинив хворобу. Полегшення буде тимчасове. Йому потрібні антибіотики.

   – Де їх дістати?

   – Завтра вийдемо в село. Там є аптека, непоганий фельдшерський пункт.

   – Далеко звідси.

   –Чотирнадцять кілометрів. Я вже казав.

   Ліза кивнула. Пам’ятала, що вона запитувала чи далеко до найближчого населеного пункту.

   – Вийдемо в село, то буде легше, – мовила вона. – Можна буде винайняти машину. Чи викликати  швидку.

   Андрій мовчки пив каву маленькими ковтками, не зводячи зору з вогню.

   Знову мовчання. Лізу дратувала така манера розмови. Кожну відповідь із співбесідника потрібно було випрошувати. Та й то, не факт, що отримаєш. А якщо й отримаєш, то не факт, що відповідь тобі сподобається. Але сидіти отак і мовчки тупитись на вогнище вона не могла, в її розумінні це було просто не ввічливо.

   – А Вам не цікаво, як ми сюди потрапили? ­– не витримала вона.

   – Не цікаво, – відповів Андрій.

  «От колода», - подумала дівчина.

  Андрій повільно повернув голову, подивився на неї. Вона зніяковіла, як тоді в лісі. Їй знову здалося, що він знав про що вона подумала.

   – Я знаю, як ви сюди потрапили, – мовив Андрій. – Ви табором в два намети стояли неподалік звідси. Сьогодні вранці вирішили повертатися додому, але телефони у вас не працюють, тому вирішили виходити пішки і заблукали в тумані, так?

   – Звідки Ви знаєте про телефони?...

   - У вас були з собою ліхтарики, повербанки чи ще якісь прибори? – запитав Андрій ігноруючи її питання.

   – Так. І все це не працює…

    – Вчора телефони носили з собою?

    – Вранці ні. А після обіду вони вже не працювали…

    Андрій кивнув і відвернувся до каміну.

    – І що це все означає? – роздратовано запитала Ліза.

   Андрій невизначено потиснув плечами.

    – Сам би хотів знати.

   Помовчали.

   – Ви давно тут проживаєте? – знову не витримала тиші Ліза.

   – Два роки.