розділ 3

   Місто палало. Чорний дим важкими звоями відносило вітром на південний захід. Час від часу лунали вибухи різної потужності. Що ж це коїться?

   Андрій прибрав бінокль від очей і спостерігав за містом неозброєним оком, лежачи на розстеленому на землі карематі.

   Так, міста вже не існувало. Загадка. Та більше всього Андрія бентежило, чому з міста не тікають люди. Немає потоку автівок, не шумлять сирени, нема рятувальних літаків, гелікоптерів… Ніяких звуків, крім періодичних вибухів. В той же час на автомагістралі, яка проглядалася з пагорбу, на якому розташувався чоловік, було видно десятки різних машини.

    Андрій піднявся на ноги, скрутив і пристебнув до рюкзака каремат. Бінокль повісив на шию не вбираючи в чохол.

    До шосе йти порівняно недалеко, приблизно п’ять кілометрів. До міста  обернутися до вечора він не встигне. А от до автомагістралі можна й прогулятися, рознюхати що там до чого, до сутінок встигне повернутися до свого будинку.

    Андрій перекинув карабін в похідне положення, за спину, і почав спускатися з пагорба. Подумати про те що відбувається можна й у дорозі. Але думати поки немає про що, занадто мало вихідної інформації.

   Останній тиждень Андрій безвилазно просидів у своєму заміському будинку і спілкувався тільки з Валерієм, хлопцем, що управляв його  справами за гідну заробітну платню. Втім, його заробітна платня майже дорівнювала Андрієвим доходам. Він не скупився. Йому було начхати на гроші. Він жадав волі.   Останнім часом, Андрій більше проживав у лісовому будинку, а в місто виїжджав, а не  навпаки. Вибирався тільки тоді, коли справи потребували його особистої присутності або документи потребували особистого підпису на папері. Всім іншим займався Валерій. Андрій вчора спілкувався з ним за телефоном, нічого незвичного вчора не було й не намічалося. Побалакали про те про се, Андрій попрохав підвезти йому солярки для дизель-агрегату і вирішив на цьому тижні в місто не з’являтись.

    Місто його обтяжувало. Йому не подобалося місто, а місту не подобався він. В місті його вважали диваком. З’явився ні звідки декілька років тому, зробив непогану справу з непоганими статками, мав певний вплив на міські «еліти», але в коло «рівних»  йому людей не увійшов, тримався одинаком. Ніяких зборів, тусовок, клубів по інтересам. Їздив на старенькому «фольксвагені – кадді», хоча міг дозволити собі набагато кращий автомобіль. Жив у звичайній квартирі. Вдягався, як простак з вулиці – його часто можна було побачити в джинсах і футболці, але ніколи в костюмі з краваткою, хоч положення і зобов’язувало.  Та байдуже йому було на положення.

    Коли його справами зайнявся Валерій, партнери здихнули з полегшенням. Оце був свій «хлопець». Андрія це цілком влаштовувало. До того, як він знайшов Валерія, змінив п’ять помічників. Толкові хлопці, одна з них дівчина, але занадто багато задавали запитань і занадто охочими були до чужих грошей, він міг дозволити їм управляти справами, але тільки під жорстким контролем. Валерій питань не задавав, де пропадав Андрій останні десять років перед поверненням у місто, розкопати не намагався. Молодий, розумний, чесний, з вогнем в очах і бажанням працювати. До грошей був не жадний, Андрію здавалось, що Валерієм більше керує спортивний інтерес, скільки ж вони ще можуть просунути своїх ідей і заробити, ніж бажання збагатитися. Андрій почав відсторонятися від справ, завів розмову, що зробить Валерія повноправним партнером. Йому шалено хотілося кинути до дідька всю цю тяганину і поїхати світ за очі, нікого не бачити і не чути.

    Остаточно люди покрутили пальцем біля скроні, коли Андрій відвалив немалу суму грошей за юридичну тяжбу і ще більшу суму за саму вартість нерухомості, щоб придбати напіврозвалений і абсолютно нерентабельний мисливський будинок якогось чи то графа, чи то барона, що століття простояв пустим хто знає де в лісі.

   Навіщо це йому було потрібним не знав ніхто, в тому числі й Валерій. Той тільки за голову хапався, коли передивлявся рахунки за придбання особняка і його ремонт … Але питань не задавав. Розумів, що якщо Андрій так робить, то це йому для чогось потрібно. Він здогадувався, що в його боса є за плечами щось таке, від чого б звичайним людям було непереливки і йому страшено було цікаво, що ж то за таємниця, та він добре знав, що не потрібно пхати свого носа туди, куди не просять. Взагалі, він потайки захоплювався Андрієм. Тим, як вони розбирає в друзки стереотипи, його здатністю легко орієнтуватися в «системі» і одночасно бути поза нею. І сам би так хотів. Але не міг, бо потрібно тримати марку. Так його навчили, так його виховали, так було звично і переступити через себе не міг, бо для нього статус і положення були важливими.

    Андрій же хотів жити, а не носити маски. Він хотів спокою. Він хотів працювати, щоб вижити, а не для того щоб купляти непотрібні бренди, як заведено в природі у всіх живих істот, крім людини.

    Ще більше він хотів забути деякі факти своєї біографії, та, на жаль, це було неможливо. Йому було зручно жити одинаком на лоні природи, а не вовтузитись в міському мурашнику. Тут він дихав повними грудьми. Від фізичної праці тіло наливалося приємною втомою, а думки в голові з оскаженілого рою вкладалися в стрункі рядочки. Тут він знайшов спокій, залишились тільки крючечки, які ще тримали за місто, але від яких він сподівався позбутися найближчим часом. Тому й хотів зробити Валеру партнером, а може й продати свою справу. При його способі життя, грошей би вистачило надовго…

    Коли ЩОСЬ трапилось він був від відкрити небом, колов дрова у себе на подвір’ї. Якраз тільки зробив замах сокирою-колуном, коли відчув нестерпний свербіж в голові, а потім вибух болю. По інерції його протягло назад. Він впав, сокира відлетіла на декілька метрів. На якусь мить він втратив свідомість, але впевнено сказати на скільки не міг, біль вимкнув відчуття часу. Насправді, все сталося миттєво.  Якби він спостерігав збоку, то виглядало б так – замах, падіння, поворот на бік і скочив на ноги. Відчуття болю і свербіння зникло.