(З книги «Історії, написані олівцем»)

Присвячується всім жінкам, які знаходять силу

жити і любити попри страх і втрати

Іноді я ловлю себе на думці, що втомилася не від людей, не від роботи, не від зустрічей, які забирають більше, ніж дають, а від самої себе. Від нескінченної внутрішньої гонки, де я одночасно тренерка, глядачка і суддя. Мій список цілей у щоденнику нагадує гірлянду: яскраву, довгу й дедалі заплутанішу. Мозок уже зранку виснажений нескінченним списком обов’язків перед собою ж. Ніби я проєкт. Стартап, який мусить «вистрілити». Але ж я просто людина. Хіба ні?

Сьогодні я прокинулася з дивним відчуттям. Наче всередині тиша. Не тиша після бурі, а порожнеча, яка не лякає, а звільняє. Можливо, я втомилася прагнути бути «кращою версією себе». Можливо, я просто хочу бути.

Я давно не питала себе: навіщо все це? Куди я поспішаю? До якоїсь ідеальної Майї, яка все вміє і ніколи не помиляється? Але я її не знаю. І, що найстрашніше, не впевнена, чи хочу знати.

Я хочу дихати повільно, пити каву не тому, що так починається «продуктивний ранок», а тому, що люблю запах свіжозмеленої арабіки. Гуляти містом без навушників, не слухаючи черговий курс із нейропластичності. Просто бути з собою, у собі.

Може, в цьому і є справжній розвиток? Не в досягненнях, а в тому, щоб бути живою: не виправленою, не оптимізованою, не ідеальною. Просто живою.

Так думала Майя, лежачи вночі у своїй квартирі. Спокій порушував лише гул міста за вікном.

Їй тридцять п’ять. Вона фінансова директорка великої логістичної компанії. Щодня – мов шахова партія: один хибний хід, і стратегія руйнується. Але в цій грі вона майстриня. Цифри, звіти, переговори – усе під контролем.

Та після щотижневих візитів до мами, у той бездоганний дім за містом, Майя поверталася додому з відчуттям, ніби знову стала дівчинкою, яка не відповідає невидимому стандарту.

Мамі, Маргариті, сімдесят. Вік лягає на неї, як патина на бронзу: легко, красиво, гідно. Ця жінка ніколи не працювала, не стояла в чергах, не носила важких сумок. Але виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок італійського глянцю, навіть у джинсах. Ідеальний боб, блискуче каштанове волосся, підтягнута шкіра, йога, масажі, шовкові хустки, годинники Cartier. Усе в ній промовляло не про зусилля, а про досконалість як звичку, про повний контроль і стиль.

Вона поводилася так, ніби за плечима кар’єра, переговори, інвестиції. Хоча насправді була вдовою, яка вдало вийшла заміж і майстерно облаштувала своє життя в розкішну обгортку. Її дім – як музей спокою: порцелянові чашки, ідеально розкладені подушки, косметичка як витвір мистецтва.

З донькою вона розмовляла стримано, з легкою поблажливістю, ніби та й досі носить банти. Жодної критики вголос, лише погляди, інтонації, коротке зітхання, коли Майя приходила «недостатньо зібраною».

Саме тому після таких зустрічей Майї хотілося зупинитися дорогою додому, купити хот-дог, забруднитися кетчупом і голосно сміятися. Щоб усе в ній хоч трохи розтріпалося. Як протест. Як спроба нарешті вирватися з того елітного будинку, до якого вона не пасувала від народження.

Тієї ночі, лежачи в тиші, Майя уявила маму в її ідеальному будинку. Навіть уві сні, мабуть, Маргарита виглядала бездоганно: жодної складки на шовковій піжамі, жодного пасма, що вибилося з ідеального бобу.

І раптом Майя відчула щось нове. Не злість. Не заздрість. А тиху цікавість. Хто її мама насправді? Що за цим фасадом? І чому вона, Майя, так боїться не відповідати цьому образу?

Вона заплющила очі й подумала: «Може, завтра я не писатиму списки. Може, просто піду гуляти. Без плану. Без цілей. Просто так».

Ця думка принесла полегшення. І вперше за довгий час Майя заснула з легкою посмішкою.

Ранок почався неспішно. Світло пробивалося крізь тонкі штори, ніби хтось обережно піднімав завісу, щоб не розбудити надто різко. Майя лежала із заплющеними очима, слухаючи, як у сусідній квартирі хтось готує каву – знайомий звук побуту, такий же справжній, як запах свіжого хліба з булочної знизу.

Це була остання субота серпня 2021 року. І вона справді нічого не планувала. Тільки поїздку до однокласниці Ірини. Вони не бачилися місяцями, але підтримували зв’язок. Майя написала: «Завітаю в гості, чекай». Ірина відповіла: «Завжди рада».

Майя піднялася й, не вмикаючи музику чи новини, пішла на кухню. Її улюблений білий тостер уже чекав роботи. Вона поклала скибку цільнозернового хліба, налила в турку воду й додала дрібку кардамону – не для смаку, а для настрою.

Снідала на балконі: тост із авокадо, трохи лимонного соку, чорний кунжут. І кава, звісно, без молока, без цукру, як вона любила останнім часом.

Місто прокидалося з гуркотом: десь спрацювала сигналізація, хтось гукнув сусідку, за вікном чулися гальма маршрутки. Майя вдяглася просто: джинси, лляна сорочка, кросівки. Волосся зібрала у хвіст, обличчя без макіяжу. Вперше за довгий час їй було байдуже. Вона вирішила поїхати громадським транспортом, без машини. Вона вільна чинити, як хоче.

Майя вийшла з дому. Бородянський район залишався позаду: звичні дев’ятиповерхівки, затінені дворики. Вона сіла в маршрутку до центру, притулилася до вікна й спостерігала, як місто змінюється з кожною зупинкою.

Дніпрогес. Велич і тиша води, що пливе, наче спогад. Вітер від річки легенько колихав пасмо волосся, яке вибилося з-під гумки. Гребля простягалася перед нею, мов нитка між частинами життя – старим і новим Запоріжжям.