Частина I. Високий паркан 1. Хороша дівчинка

Я довго думала, з чого почалася моя історія. Спочатку мені здавалося, що відповідь очевидна: з того дня, коли я вийшла заміж. Потім я думала, що, можливо, з першої великої сварки, після якої вже не можна було зробити вигляд, що нічого не відбувається. Але щоразу, коли я поверталася подумки назад, бачила, що все почалося набагато раніше. Ще до нього. Ще до нашого шлюбу.

Мабуть, із тієї дівчинки, якою я навчилася бути: слухняною, поступливою, такою, що не створює проблем і не змушує інших через себе переживати.

 Батьки мене дуже любили. І я не хочу зараз переписувати своє дитинство так, ніби все, що зі мною відбувалося потім, було наперед визначене їхнім вихованням. Це було б несправедливо до них і неправдою щодо мене. У мене не було батьків, від яких треба було рятуватися. Навпаки, вони багато робили для мене, підтримували мене, допомагали, коли я вже стала дорослою.

В моєму дитинстві, як і в багатьох сім'ях, дитину вчили бути хорошою. А хороша дитина не сперечається зі старшими, не грубить, не відповідає різко, не робить навмисно того, що може когось засмутити.

Я була дуже жвавою дитиною. Любила брати участь у всьому, що відбувалося в школі: співати, виступати, бігати, вигадувати щось разом з іншими. Мені майже все було цікаво. Я не дуже вміла сидіти тихо й просто чекати, коли мене покличуть.

Одного разу ми готували шкільну виставу. Мені запропонували чоловічу роль, до цього я завжди грала головні чоловічі ролі, бо хлопчики не дуже активно займалися в театральному гуртку.

Я відмовилася. Не тому, що не хотіла грати. Навпаки, мені подобалося бути на сцені. Просто на той час мені дуже подобався один хлопчик, і мені страшенно хотілося вдягнути сукню, хотіла, щоб він побачив мене саме такою. Для мене це здавалося абсолютно очевидним. Учителька тоді різко обірвала мене, сказавши, що я про себе занадто високої думки. Я не пам'ятаю всіх її слів. Пам'ятаю тільки своє відчуття: я ж просто хотіла бути дівчинкою. Мені здавалося, що в цьому немає нічого поганого. Але дорослі вже тоді краще знали, якою мені треба бути.

Пізніше я ще не раз чула: «Ти ж дівчинка». Коли занадто ганяла з хлопцями. Коли крутилася на турніках. Коли щось вигадувала, замість того щоб спокійно сидіти. А коли ми з братом сварилися, батьки часто казали:

- Будь розумнішою. Ти ж старша.

Мені було всього на два роки більше, але в ті моменти здавалося, що різниця між нами набагато більша. Ніби разом із цими двома роками я отримала ще й якусь додаткову відповідальність - стежити за собою, стримуватися, першою припиняти сварку, поступатися. Навіть якщо ми обоє були неправі.

Я не думаю, що батьки хотіли зробити з мене зручну дитину. Вони просто хотіли навчити мене не загострювати та берегти стосунки.

І я вчилася. Дуже добре вчилася.

Пам'ятаю один похід у магазин із мамою та молодшим братом.

Грошей було мало. Брат був маленький і дуже хотів тракторець. Мама ще дорогою сказала мені, щоб я нічого не просила, бо грошей вистачить лише на його іграшку. Я не сперечалася. Я розуміла.

Коли ми зайшли до магазину, я навіть не пам'ятаю, чи дивилася на ляльки чи щось інше для себе. Чомусь добре пам'ятаю тільки стіни, сходинки, на яких було повно іграшок, і те, як ми проходили повз них. Я шукала тракторець для брата. Не тому, що мене змусили. Я просто вже знала: мені не можна хотіти, якщо грошей немає.

Можливо, саме так у дитинстві й з'являються речі, які потім здаються частиною характеру. Я дуже не любила, коли хтось через мене засмучувався. Мені було простіше поступитися, ніж витримати чуже невдоволення. Простіше погодитися, ніж сперечатися. Простіше зробити по-іншому, якщо від цього іншій людині буде легше. Я навчилася дуже добре відчувати людей і легко брати на себе відповідальність за чужі почуття.

Я не бачила в цьому пастки. Я бачила в цьому любов.

Тоді це не здавалося небезпечною рисою характеру. Навпаки, мені здавалося, що так і треба. Я ще не знала, що доброта без меж іноді непомітно перетворюється на звичку відсувати себе на останнє місце.

Я не пам'ятаю, щоб хтось колись сів поруч зі мною і сказав: «Ти повинна жити заради інших». Ні. Такі речі не говорять прямо. Вони складаються з безлічі маленьких правил, які дитина засвоює майже непомітно. Спочатку ти просто хочеш, щоб мама не хвилювалася. Потім - щоб батьки тобою пишалися. Далі тобі стає важливо не засмутити близьку людину. А згодом ти вже сама починаєш стежити за тим, щоб нікому не було незручно через тебе.

Але я не була дівчиною без власної думки. Не була слабкою. Не була нездатною приймати рішення. Навпаки, я росла, навчалася, будувала свої плани. Мені подобалося відчуття, що я можу сама щось зробити, що в мене виходить, що я рухаюся вперед. У мене були свої мрії й бажання.

Просто поруч із ними завжди стояло ще одне питання: а як це позначиться на інших? І дуже часто відповідь на це питання перемагала моє власне «я хочу». Так формується звичка: «Якщо твоє бажання суперечить бажанню людини, яку ти любиш, можливо, правильніше буде поступитися.

Спочатку ти поступаєшся в дрібницях. Потім - у важливішому. Потім уже не помічаєш, що перед тим, як щось вирішити, автоматично думаєш не про себе, а про те, як це сприймуть інші.

Я цього тоді не помічала. Я просто росла. Вчилася. Закінчила школу, вступила до інституту. У мене почалося доросле життя, і я була готова до нього. Я хотіла працювати, розвиватися, мати свою професію. Мені хотілося багато чого побачити й багато чого досягти.