Розділ 3

–А він симпатичний, – усміхалась до Вікторії подруга Настя. – Той хлопчина.
Це була тендітна дівчина із світлими кучерями, які виглядали з-під білої шапки. Очі її хитро бігали туди-сюди. А легка усмішка, здавалось, ніколи не сходила з обличчя.
–Є таке, – погодилась дівчина.
–І, що ти збираєшся робити?
–В якому сенсі?
–Ну... не знаю, – картинно подивилась в небо Настя. – Ти могла б закрутити невеличкий роман.
–Не говори дурниць.
–Чому дурниць? Скільки часу пройшло від тоді, як ти розійшлась з Артуром? Пів року уже.
–Я тебе прошу, не згадуй того покидька, – обурилась Вікторія. – Імені його не хочу чути.
–Вибач. Але з того часу, в тебе не було ніяких стосунків. Хоча б розвіятись спробувала. Ось і нагода. Так, він досить простакуватий. Видно, що з провінції. Але тим краще. Поїде собі в свою... Звідки він там?
–З Львівщини.
–Неважливо. Роз’їдетесь і нічого вас не буде зв’язувати.
–Ти ж знаєш, що я так не можу? Не вмію. Стосунки – це серйозно, – кинула твердий погляд на подругу Віка.
–Я тебе прошу. Скажи це своєму колишньому. Невже ти не хочеш помститись? Хоч на комусь зігнати свою образу?
–Навіщо? Щоб хтось потім страждав, як і я?
–Ай, – махнула рукою Настя. – Чому ти така?
–Яка вже є. Ти ж знаєш, що Артур був у мене першим хлопцем? Ми прозустрічались три з половиною роки. Навіть більше. Я думала – це кохання. А він виявився кобилем і покидьком.
–Та він зверхній самозакоханий йолуп. Я взагалі не розумію, як ти цього не бачила цього.
–Сама безліч разів запитувала себе про це, – зітхнула Вікторія.
–То що, може б у мене щось цікавеньке вийшло з тим кучерявим красенем?
Віка кинула на подругу загадковий погляд.
–От бачиш? – мало не вигукнула Настя. – Все ж цей молодик тобі в око впав.
–Ну може трішки, – хитро усміхнулась Вікторія.
Вона витягла ключ від автомобіля і натиснула кнопку. Пролунав характерний звук зняття з сигналізації. Дівчата сіли в двомісний, білого кольору, «Mercedes» напів спортивної моделі. Заревів мотор і автівка поїхала темними вулицями.
Настя вийшла у Голосіївському районі. Дівчина вийшла з автомобіля, але, перш ніж піти до під’їзду свого будинку, нахилилась і заглянула в салон.
–Завтра у цей же час? – запитала вона.
–Так. Звичайно, – кивнула у відповідь Вікторія.
Київ був досить пустим і у приватний сектор на окраїні міста дівчина доїхали менше ніж за годину. Перед в’їздом на подвір’я вона зупинилась. Ворота автоматично відчинилися і Віка заїхала брукованою доріжкою до гаража. Вона, ще деякий час, посиділа всередині, гублячись роздумах, а тоді важко зітхнула і вийшла з автівки.
Вікторія, перед тим, як увійти в будинок, глянула на наручний годинник. 23. 48 горіли цифри. Дівчина, якомога тихіше відчинила двері. Так, щоб не розбудити батьків. Вони зазвичай лягати одразу після двадцять третьої. Але цього вечора не спали.
–Вікусю, це ти? – почувся голос матері.
Дівчина не встигла відповісти, як пролунав хрипкий батьківський бас.
–А хто ж ще? Доню, йди на кухню.
Вікторія роззулась, зняла верхній одяг, поправила чорне, немов смола волосся і пройшла до батьків. Тато, високий опасистий мужчина, сидів на своєму улюбленому місці, з торця стола. Він не змінив сорочку і брюки.
«Щойно приїхав з роботи, – здогадалась Вікторія. – Зараз буде ще одна виховна робота».
–Сідай, донечко, – лагідно сказала мама. – Може голодна?
–Ні, – відповіла дівчина. – На Майдані поїла.
–Людо, сядь уже, – пробурмотів голова сім’ї. – Досить уже туди-сюди перед очами мигати.
Жінка мовчки зайняла місце за столом.
–Слухаю, – звела брови Вікторія.
–Я закривав очі на твої забаганки, – почав батько потираючи голене підборіддя, – але це вже переходить усі межі. Кожен день ти плентаєшся на той чортів Майдан. Я думав, що тобі це врешті остогидне. І матір мене у цьому запевнювала. Але ти, немов одуріла. Скажи, що ти там забула?
–Своє.
–Що своє?
–Право бути людиною.
–Що ти верзеш? Хто тобі боронить бути людиною? Тобі погано живеться? Чого тобі бракує?
–Я ж уже відповіла.
Вікторія говорила виважено і спокійно, через що батько просто закивав. На його щоках проступила червоні капіляри, а очі налились кров’ю.
–Невже ти не розумієш? Зрештою це збіговисько розженуть. Тих, хто буде пручатися найбільше посадять до буцегарень. Або й гірше...
–Що гірше? Поб’ють? Покалічать? Так це вже трапилось. Яке право мав ваш улюблений президент давати наказ про розгін мітингуючих? Хто він такий?
–Влада, – стукнув по столі кулаком батько.
–Романе, заспокійся, – поклала руку на руку чоловіка Людмила. – Знову тиск підвищиться.
–Вона не розуміє у що вв’язується, сказав він, а тоді перевів погляд на доньку. – Ці протести врешті закінчується не на користь мітингуючих. Тобі залишилось учитись півроку. Невже ти хочеш усе зіпсувати?
–Люди, які вийшли на Майдан не псують, а виправляють. Я хочу жити у вільній країні, а не у совку 2.0. Не хочу, щоб мені вказували, що і як робити. Не хочу, щоб моя доля і доля залежала від того, наскільки смачно я поцілую сраку якомусь урядовцю.
–Зрештою доведеться, – не вгавав Роман. – Так побудований світ. Кожен комусь підпорядковується. Невже ти думаєш, що усе це, – він розвів руками, вказуючи на дорогі ремонти та елітне обмеблювання, – просто так мені на голову впало?
–Тому виник Майдан, – Вікторія пильно вдивлялась у батькові очі. – Щоб зламати цю систему. Щоб успіх людини залежав від її розуму та здібностей.
–Доню, – намагалась хоч якось вплинути на розмову Людмила, доки вона остаточно не переросла в сварку, – досить сперечатись з батьком. Він краще знає, про що говорить.
–Тому що близький до деяких депутатів Верховної Ради?
–Саме так, – зашипів голова сім’ї. – Вам закрутять гайки. І то швидко. Попадеш під роздачу і хто знає, як воно складеться. Роки навчання на юриста підуть коту під хвіст.
–Татко правду каже, – подивилась на доньку майже благальним поглядом мама. – Не вартує ходити на Майдан.
–Я вже достатньо доросла, щоб вирішувати самостійно.
–Самостійно!? Самостійно!? Чого вартує твоя самостійність!? – Роман стрибнув на рівні ноги. – Хто ти без мене? Подивись, як ти живеш, на чому їздиш. Звичайні люди за ціле життя на такий автомобіль не заробляють. Ти маєш те, чого бажаєш. Дорогу машину, життя в достатку, безліч кишенькових грошей. І це все завдяки тому, що я, як ти кажеш, комусь лижу дупу. Але знай, набагато більше людей... набагато... лижуть дупу мені. Вони готові віддати маєтки, усе, що нажили протягом свого нікчемного, лише за те, щоб я зробив розчерк пера у відповідному місці. Або обрав їхню сторону. Ось так усе працює у цьому житті. Так і буде працювати надалі.
Автомобіль ви мені подарували на день народження, – Вікторія положила ключі на стіл і пустила їх у сторону батька. – Можете забрати. Якось обійдусь.
–Та, що ж це таке. Люди, скажи їй щось. Не справа в автівці. Це все для тебе. Ти моя донька. Я люблю тебе і хочу дати тобі усе. Щоб ти ні в чому не обмежувалась. Потрібно дотримуватись простих правил. І все. Ще раз повторюю – це збіговисько зрештою розженуть. У такий час потрібно обрати правильну сторону.
–Уже намагались. Що з того вийшло? – звела брови і усміхнулась дівчина. – Беркут витіснили за межі Майдану. Це ви, батьки, не розумієте. Цього разу усе по інакшому. Це 2004 рік після якого політики знову підкупом і хабарями забрали нашу перемогу. Перемогу демократії. Тож я обрала сторону. Я за справедливість.
–Немає ніякої справедливості. Її не існує.
–Я все сказала, – Вікторія піднялась з-за столу і пішла з кухні. Лише сказала в дверях: – Доброї ночі.
Дівчина ще довго вовтузилась у ліжку. Чула, як батько емоційно щось пояснював матері. А та намагалась його заспокоїти. Зрештою, як і зазвичай. Вона завжди слухала його і ніколи не перечила. А Вікторія так не могла. Навіть не хотіла уявляти, що таке може чекати на неї. Хіба це життя? Воно підходило до вислову – жити в золотій клітці. Принаймні в її розумінні. Ти ніби й усе маєш. Біда у тому, що крім свободи. Так, деяким людям це підходить. Більше того, деякі прагнуть цього. Заради багатства готові на все. На приниження і зневагу. Чого вартують лише відносини між її батьками. Ні, Вікторія не сумнівалась, що вони справді, колись покохали один одного. Але це було давно. Тепер залишилось кохання лише жіноче. І те перемішане зі страхом. Вона боялась втрати чоловіка, а з ним і все що мала. Адже сама уже давно не працювала. Він забороняв.
Людмила – сорока п’яти річна жінка. Вона ще не втратила свою природню красу. Тим паче, що в догляді, з дорогою косметикою, не була обмеженою. Та чоловік уже не дивився на неї так, як колись. Не бачив у ній ту людину, в яку колись закохався. Вона стала для нього буденністю. І Вікторія це помічала. Дівчина бачила, яким став її батько. З кожним разом, підіймаючись кар’єрною драбиною, він змінювався. І не на краще. Ставав все зверхнішим і черствішим. Вона знала, що батько любить її. Але більше не має почуттів до власної жінки. Хіба що відчуття власності. Вікторія знала, що батько має коханку. І скоріше за все не одну. З однією навіть бачила мимоходом. І цього не могла йому пробачити. Через це стосунки між ними почали псуватися. Вона не говорила про свої здогадки нікому. Та й не потрібно було. Мама також все прекрасно розуміла. І це було найгіршим.
Вікторія, врешті, почала придрімувати. В її думках постійно виринав образ нового знайомого. Мимоволі дівчина згадувала його. Це було дивним. В сукупності подій і людей, що її оточували, вона не звикла до того, що звертає увагу на хлопців. Остерігалась їх, обпечена попереднім гірким досвідом. А цей не йшов у неї з голови. Так Вікторія і заснула. Думаючи про Віктора.