Частина 1. Розділ 1.

Багаття потріскуючи, виривалось із залізної діжки. Його багряні язики викидали у повітря гарячі іскри, які танули у морозному повітрі. Навколо зібралось кілька людей. Усі прийшли сюди з одною мето – зігрітися. Хлопці та дівчата, чоловіки та жінки ходили по Майдані. То тут то там лунали патріотичні українські пісні. Морок пізнього зимового вечора розганяли вогнища мітингувальників.
Віктор сидів на змайстровані й з пелет лавці вкритій старою ковдрою. Він простягав змерзлі руки до діжки і задумливо дивився на вогонь. Це уже втретє хлопець приїхав на Майдан. Але вперше з нетерпінням чекав двадцятої години.
Приємний запах їжі, яку готували у польових кухнях, уже нісся у повітрі. Віктор знав, що вона приходить сюди щовечора. Кожного разу в один і той же час. Як же йому хотілось знову побачити ту дівчину. Її безмежно глибокі, немов морська безодня, великі блакитні очі, акуратний, злегка курносий носик і малинові губи. А посмішка – щось особливе. Така щира та невимушена. Ще ніколи і ні кого Віктор так не згадував, не чекав з нетерпінням нової зустрічі. Щоразу він знову і знову малював її образ у своїй голові. Вона хороша дівчина. Допомагає людям, розподіляє і подає їжу. Час такий настав – усе свідоме суспільство об’єдналось і піднялось проти огидного президентика і його оточення, які почали вважати себе царьками. Не вдалось силою приструнити народ. Побиття беззбройних студентів лише збурило людей, заставило їх об’єднатись і показати, хто є справжньою владою в країні. В такі моменти моральне піднесення та дух підіймаються неймовірно, захмарно. Народ об’єднується, гуртується навколо особливої мети – будь що досягти справедливості.
От і Віктор не зміг сидіти вдома і спостерігати за тим, що відбувається по телевізору. Він пам’ятав той день, коли вирішив їхати на Майдан. Хлодне сонце заглядало крізь фіранки. Похмурий ранок, здавалось, проникав у кімнату. Мобільний телефон вібрував, витанцьовуючи на приліжковій тумбі. А йому так не хотілось підійматись. Не було жодного бажання вилазити з-під теплої ковдри. Але потрібно йти на роботу. Його життєвою метою, на той час, було отримання вищої освіти. Хлопець учився уже на четвертому курсі. Але дозволити собі очну форму навчання Віктор не міг. Він жив з мамою і молодшою, на десять років, сестрою. Батько виявився жахливим сім’янином. Пріоритетом у житті він обрав алкоголь. І, як би дружина не намагалась зберегти сім’ю, склеїти усі тріщини, що безкінечною павутиною поснували їхній шлюб, все ж намагання були марними. Безкінечні вмовляння, поїздки до знахарок, священників і, врешті, кодування, не дали результатів. Народження другої дитини в сім’ї не додало більше розуму чоловіку. Постійні сварки та побиття жінка, та й старшого сина, який намагався будь що захистити маму, не в силах було терпіти. На сім’ю працювала все одно лише вона. Він же змінював роботу після чергового запою і знову запивав.
Тож Віктор, закінчивши ПТУ, після дев’ятого класу, подався на роботу. Він не планував працювати усе життя у столярному цеху. Його мрією була розумова праця. Тим паче, що задатки були не аби які. Навчання у виші на фінансиста Віктор обрав сам і поступив в університет завдяки своєму розуму. Він обожнював економіку і усе, що з нею пов’язано.
Того ранку хлопець, як і зазвичай помчав у ванну, де уже чепурилась його дванадцятилітня сестра, Оля. Дівчина щоранку чекала на брата і навпаки. Так вони робили уже на протязі багатьох років – вона попереду, він позаду. Чистили зуби разом. Обов’язково під пісні, які лунали з Вікторового телефона. Ще й підтанцьовували.
–А тепер, принцесо, – усміхався брат, – дай но я вмиюсь.
–Мені також потрібно, – вдавано обурювалась Оля.
Віктор усміхався, цілував її у біляву голівку і відсторонював від дзеркала та раковини.
–Мені на роботу, – говорив він.
–А мені у школу.
–На півгодини пізніше. Я швидше виходжу.
Обов’язково сідали до сніданку усі разом. Мама робила напої і ставила на стіл налисники.
–Вітю, тобі кава, – подавала вона чашки. – Олю, твоє какао.
Її обличчя відбивало усі прожиті роки, увібрало у себе всі жахіття минулого, увесь біль та страждання, які довелось перетерпіти. Але очі сяяли. Віктор пам’ятав, які вони були колись. Вогонь, потяг до життя в них ледь жеврів. Лише найулюбленіші діти тримали її на цьому світі, допомагали перебороти погані думки, щоб не накоїти дурниць, щоб не закінчити життя самогубством. Він пам’ятав, яким страхом вони горіли, коли врешті чотирнадцятилітній син став поміж батьком-тираном і беззахисною матір’ю. Тоді вперше Віктору вдалось стримати батькову руку, що вчергове летіла в обличчя мами. Як же той п’яниця тоді обурювався. А хлопець відчув, що спитий батьківський організм далеко не такий сильний, як йому здавалось. Та й він з кожним роком ставав все міцнішим та кремезнішим. А заняття боксом допомагали у цьому. І от Віктор тримає батька за зап’ястя. Той щось белькоче, кляне матом і намагається ударити іншою рукою. Тепер уже власного сина. Та не так сталось, як це було зазвичай. Віктор цього разу не знітився, не піддався страху. Він відвернувся від удару і зарядив у відповідь. Батько оступився, зробив кілька кроків назад, обперся об стіну і сповз по ній на сідниці, прикриваючи обличчя, яке заливала кров з розбитого носа.
–Батька!? Батька бити!? – малорозбірливо булькотів він. – Як ти смієш руку на батька підіймати, виплодку!? Тебе б і не було, якби не я.
–Вітю, що ти робиш? – заливалась сльозами, тримаючись за щоку, яка невпинно набиралась гематомою. – Він же нас уб’є.
–Не вб’є, – твердо відповів син.
–Бачиш, Анно, кого ти виховала? – важко підвівся батько. – Що з нього виросте? Непотріб хіба що.
–Виростила мужчину, – ступив крок вперед Віктор. – Такого, який не підійматиме руки на жінку, тонкого, який не пропиватиме усі гроші, такого, який не виноситиме з хати останні цінні речі, залишаючи при цьому дітей та дружину без окрайця хліба.
–Та що ти розумієш, сопливцю? Хіба ти знаєш, що таке справжня чоловіча дружба? Коли один за другого стоять горою. Коли...
–При кожній наступній перехиленій чарці хвалитесь, як відгамселили дружину та дітей? Дуже по чоловічому. На таке ж здатні лише справжні чоловіки. А найкращі друзі підтримають, розкажуть, який ти молодець. Адже так? – не вгавав Віктор.
Це вперше він дозволив собі відкрити рота до батька, вперше ударив його, вперше набрався сміливості дати відпір. І відступати назад не збирався.
–Ах ти так? – затрусився в істериці батько. – Та я вас тягну на своєму горбі, спиногризи. Зараз я тобі покажу, що таке міцна батьківська рука.
–Давай! Спробуй!
Віктор так стиснув кулаки, що кісточки пальців аж побіліли. Він відчув, що може протистояти тирану, що може захистити себе, маму і маленьку сестричку, яка зараз ховалась під ліжком і заходилась сльозами. Вона боялась. Бо бувало, що також потрапляла, хоч і ненавмисно, під роздачу.
–І спробую! – напнув груди батько. – Як спробую, мало не покажеться.
Але це були лише слова. Розбитий ніс показав, що на нього є управа. Він, навіть у п’яному стані, розумів, що більше не може безкарно наводити свої порядки в хаті. Тому зупинився і зверхньо фиркнув:
–На перший раз прощаю. Але наступного...
–Наступного не буде, – перебив Віктор.
–Тарасе, – задріботіла Анна до чоловіка, – давай я поможу тобі вмитись і лягай спати.
–Ще ти, курво остання, не вказувала, що я маю робити. Мені треба випити. Бачиш, що твій син наробив? Давай горілку!
–Немає, – переляканим голосом промовила жінка.
–Як це немає!? То біжи та купи! Придумала собі... Немає.
Анна подалась до прихожої, щоб зняти куртку. Її руки тряслись і їй погано вдавалось накинути на себе верхній одяг.
–Швидше рухайся, поки я добрий! – гримнув чоловік, розглядаючи ніс та вимазане кров’ю обличчя у дзеркалі. – Схоже не зламаний...
–Мамо, що ви робите? – не міг повірити власним очам Віктор.
–Йду... по горілку... щоб батько заспокоївся. Я швидко. Туди і назад. Ти заспокій сестру, заспокій Олю, – вона схлипувала, хоч і намагалась тримати себе в руках.
–Ні, – син взяв маму за руку. – Досить вже. Якщо хоче горілку, нехай купить її сам.
–Що!? – прохрипів Тарас. – Тебе ще запитувати буду? Прикрий свою пельку і не лізь у справи дорослих.
–А то що? Знову по носі отримаєш?
–Ти диви, як опірився, – мало не підстрибував від злості батько. – Ще молоко на губах не обсохло, щоб так зі мною говорити. Закрий пельку і йди геть.
–Ні, це ти йди геть, – Віктор дивився на батька твердим поглядом. Таким, яким дивляться справжні, дорослі чоловіки. Без жодної нотки страху, без жодної тіні сумніву. – Досить уже терпіти. Це квартира дідуся та бабусі.
–Якби не я...
–Що б тоді? Не було б цих обдертих шпалер, що мало не падають на голову, чи цих вкритих іржею кранів, які постійно ламаються?
–Це я їх ремонтую, – впер собі у груди вказівний палець Тарас. – Я.
–Замість того, щоб купити новий. Але ж як? Краще за ті гроші горілкою залитись, – Віктор з презирством скривився. – Йди геть. Забирайся з квартири. Забирайся з нашого життя.
–Що? Зараз ти заберешся...
–Ні! – цього разу мама стала перед сином. Це вперше вона наважилась перечити чоловікові. Цього вечора багато що було вперше.
–Ти підеш. І більше не повернешся.
Тарас зверхньо пхикнув, мовляв, мені все рівно, але побачивши бойовий настрій дружини та сина, накинув куртку і пішов геть.
–Ще побачимо чия візьме, – кинув він у дверях.
Тої ж ночі, Тарас намагався знову потрапити у квартиру. Але він ледь тримався на ногах і Віктор без надзусиль спустив батька сходами донизу.
Кілька разів він ще повертався, але Віктор замінив замок у дверях і наказав мамі ні в якому разі не відчиняти. Тоді її очі наповнював страх. Та з часом, коли Тарас остаточно зрозумів, що до квартири йому не потрапити і полишив усі намагання це зробити, погляд Анни почав змінюватись. Вони усі почали змінюватись. З’явились приємні нотки, хороші дні. Сім’я, без голови сім’ї, почала жити, хоч і не багато, але щасливо. Більше не було криків, побоїв і п’яних розбірок. Їх замінили приємні вечори, проведені разом, за вечерею чи переглядом улюблених телепередач.