Розділ 29

Вікторія обіймала свої коліна і дивилась в екран телевізора. Та думки її були не тут, а далеко, у тих щасливи часах, коли поруч знаходився Віктор. Дівчина пам’ятала його ніжні дотики, палкі поцілунки і ті ночі, проведені поруч, пристрасно кохаючись. Тепер його немає. Здавалося, що не лише Віктор загинув, а померла якась її частина. Немов би хтось лихий впхнув їй руку в грудну клітку і вирвав найдорожче, душу.

Тепер вона не жила, а існувала. Під згаслими очами з’явились мішки. Скуйовджене волосся, немов облита смолою солома стирчало врізнобіч. Вікторія схудла. Обличчя стало гострим на вилицях і помарніло. Колись біленька ніжна шкіра стала сірою та шорсткою. Та їй було байдуже. Це для нього Вікторія хотіла бути красунею. А тепер? Немає значення. Байдуже. На цілому світі не існує чоловіка, який би міг би її хоч коли небудь зацікавити. Її світ обірвався в той момент, коли Віктор загинув.

–Стук-стук, – прочинились двері і в кімнату увійшла Настя. – До тебе можна.

–Це ж твоя квартира, – байдуже кинула Вікторія.

–Я принесла кави і кілька канапок, – подруга поставила на столик піднос. – Також круасани. З полуницею, твої улюблені.

–Дякую, – Вікторія не зводила погляд з екрану телевізора.

–Цього разу я покавую з тобою. Маю трішки часу.

–Немає потреби.

–Звичайно є, – стояла на своєму Настя. – Бо буде ж, як минулого разу і безліч разів до того. Зрештою я заберу холодну каву і все інше. Так не годиться. Ти зовсім не їси.

–Байдуже.

–Кому байдуже?

–Мені, – Вікторія не міняла пози.

–Але нам небайдуже. Мені не байдуже, Стасу. Ми любимо тебе.

–Не варто.

–Це вже нам вирішувати варто чи ні, – намагалась заглянути в очі подрузі Настя. – Як би це дивно і недолуго звучало, але життя продовжується.

Вікторія врешті перевела погляд на Настю. На очі виступили сльози. Її рука ковзнула на живіт, а тоді Вікторія заридала і кинулась в обійми подрузі.

–Поплач, поплач, сонечко, – Настя гладила по спині Вікторію. – Тобі потрібно виплакатись, як слід.

Дівчина насилу заспокоїлась, але врешті взяла чашку і відпила з неї ковток. Тремтячими пальцями Вікторія взяла пухкий круасан. Їй не смакувало, але переборюючи себе, все ж один з’їла.

–Я рада, що ти вибралась з цього пекла, подруго, – щиро сказала Настя.

Вікторія лише кивнула у відповідь. Знала, це заслуга Олега. Це він ніс її на руках кілька кілометрів, він обробляв рани на ногах. Благо, що вони виявились несерйозними. Три доби минуло, коли вони обезсилені натрапили на своїх. Це і був порятунок. Їх напоїли, нагодували і обробили рани. Хоч тоді, як і тепер Вікторії було байдуже. Вони не розмовляла і не реагувала на запитання. Перед очами, те й діло, стояв образ Віктора з тим злощасним осколком у голові. І залиште кров’ю, переміщенню з брудом обличчя.

–Є якісь новини? – обережно запитала Настя.

–Ні, – закрутила головою Вікторія.

–Розмовляла з Олегом? Чи може з Вікторовою мамою?

–Так. Олег намагається мене підтримати, як може. І, правду кажучи, розмови з ним по телефону... не те, щоб допомагають. Скоріше заспокоюють. Напевне справа в тому, що увесь цей жах ми пережили разом. А от з Анною розмовляти важко. Вона постійно плаче... і я з нею в унісон. Запрошує, щоб я приїхала в гості. А я б хотіла, але не можу. Анна часто збивається на розмови про те, що тіло Віктора не знайшли. Все надіється, що він десь в полоні. Я говорила їй і Олег також, що на власні очі бачили Віктора... мертвим. Я ще так, напівпритомна була, а от Олег...

–Вісімдесят людей вважаються зниклими безвісті, – зітхнула Настя. – Анна – матір. Надія житиме в її серці до самого кінця.

–Так легше не збожеволіти. Я дивилась списки наших полонених. Краплинка надії також жевріла десь глибоко всередині. Може й досі жевріє. Хоч я на власні очі... Віктора серед них також немає. Його тіло... – Вікторія схлипнула, подавляючи плач, – залишили десь посеред поля. Навіть попрощатись немає з ким, немає кого провести в останню дорогу.

–Ти мусиш триматися, – Настя відставила чашку і взяла руку Вікторії у свої. – Віктор не хотів би цього. Він не бажав би, щоб ти так страждала. Згадай яким він був. І нехай ці спогади надають тобі сили.

–Я боюся.

–Будь хто б боявся на твоєму місці.

–Ні, ти не розумієш. Я боюся, що забуду його обличчя, боюся, що забуду смак його поцілунків, боюся, що забуду запах його тіла.

–Це нормально. Боятись.

–Знаєш, – Вікторія витягла смартфон. На заставці стояло її фото в обіймах Віктора. Вони тут були усміхнені та щасливі. – Я переглядаю усі наші світлини, переглядаю відео. Кожного дня по декілька раз. Щоб не забути. А найгірше – я знаходжу його ім’я в контактах. Не можу його видалити. Деколи по годині дивлюсь на напис і сподіваюсь, що він зателефонує, а тоді скаже... – Вона знову схлипнула. – Привіт, кохана. Як ти? Не журись. Усміхнись. Ти ж знаєш, як тобі це личить?

–Він завжди говорив, що у тебе неземні очі, – краї губ Насті злегка піднялись, – і неповторна усмішка.

–Він був моїм світом.

–Як і ти його. Я не багато бачила, але такого кохання, як у вас, такого співпадіння... Ви, як деталі якогось механізму, що створювались один для одного. Я не можу сказати, що розумію тебе. Це б було лицемірством. Але знаю точно, що ти повинна жити далі. Це за твоїми словами, Віктор виносив тебе з підбитого автобуса, прикривав тебе своїм тілом. Заради чого? Щоб ти довела себе до голодної смерті? Чи до, не доведи Господи, психічного розладу і... Він дбав перш за все, щоб врятувати тебе.

–Через що й загинув.

–Не говори дурниць. Загинув він через росіян. А Віктор врятував тебе, щоб ти жила. Невже не так?

–Напевне, – схилила голову Вікторія і її рука мимоволі лягла на живіт. Цього разу Настя помітила цей рух.

–Не може бути, – брови дівчини насунулись на перенісся.

–Що? – Вікторія швидко прибрала руку.

–Чому ти не розповіла? Ще хтось знає?