Розділ 26

–Б’ємо прихвостнів московських, – задоволено зашипів Роман.

Ту частину батальйону «Донбас», яка потрапила у засідку, в Карлівці, також перекинули на інший напрямок. Долею випадку вийшло так, що саме туди, передислокували і роту ДУКу в якій знаходились Віктор, Вікторія та Олег.

–З такими темпами ми їх ще до Нового Року викуримо на таку милу для них землю, – погодився Олег. – На Рашку.

–Ви ж знаєте, що завтра виступаємо? – питання, яке поставив Роман, скоріше було риторичним.

Віктор мовчки кивнув у відповідь. Кохана притулилась до нього, хоч на дворі зовсім не було холодно. Це не заради звичного тепла. Заради душевного. Бути поруч – багатство, вартість якого безліч пар та подружь не цінують у звичному, мирному житті.

–Ти чого мовчиш, немов води до рота набрав? – насупився Олег.

–Не знаю, – знизав плечами Віктор. – Що тут говорити? Попереду ще багато роботи, багато протистоянь та битв.

–В яких ми обов’язково переможемо, – Роман глянув з-під лоба, доїдаючи тушонку з товстого леза ножа.

–Так, – важко зітхнув Віктор.

–Зачекай но, – обурився Олег. – Ти не віриш у нашу перемогу? Що трапилось з тим оптимістом, якого я знаю з дитинства?

–У перемогу вірю...

–Але? – пильно вдивився в очі другу Олег.

–Є певні переживання, – скривився Віктор.

–У мене, правду кажучи, – поклала на груди руку Вікторія, – також неспокійно на душі.

–Та перестаньте, – махнув правицею Роман. – Бойовики драпають, як пацюки.

–Бойовики так, – кивнув Віктор.

Ввечері до військових звернувся командир. Промова, як і зазвичай, була сповнена натхненням та патріотизмом.  Але воїни також повинні розуміти на який ризик ідуть, тому й без реалізму не обійшлось.

–ЗСУ артою, на світанку, відпрацюють по ворогу. Прорідить їхні ряди. Тоді підемо ми. Але без геройства. Кожен блокпост ворога – серйозна точка. І оборонятимуться вони будуть запекло. Та це ще не все. Вони засядуть у квартирах і будуть намагатися звідти обстрілювати нас. Бої у населеному пункті, а особливо у місті, найскладніші. Прилетіти може звідусіль. Тому будьте пильні. Як ви вже знаєте це не перша спроба взяти Іловайськ. Але таких сприятливих умов, як зараз, до цього не буде. І не забувайте – візьмемо місто і вважайте Донецьк майже у наших руках. Обласний центр опиниться в кільці. Зараз відпочивайте. А завтра... нехай Бог вас береже.

Хвилювання за завтрашній день було присутнім. Кожен долав його, як вважав за правильне. Роман не знаходив собі місця. Все ходив туди-сюди і раз-по-раз виглядав на вулицю, вдивляючись в темне серпневе небо.

–Чого тобі не сидиться? – запитав Олег, граючи гру в смартфоні.

–Не розумію, – зашипів Роман, – чого чекати до ранку? На мою думку, краще йти в наступ вночі. Коли ворог на це найменше сподівається.

–Дочекатися не можеш? – невесело усміхнулась Вікторія.

–Та є таке. Хочеться всипати тим виродкам так, щоб мало не здалось. Щоб у нашу сторону і глянути боялись.

–Всипимо, – відірвав погляд від смартфона Олег. – Обов’язково всипимо, – а тоді глянув на Віктора. – Знову мовчиш?

–А що тут говорити? Робити потрібно. Відріжемо Донецьк, звільнимо місто, а тоді усі захоплені території, тоді й будемо радіти. Тоді й буде перемога.

–Та, що з тобою не так? – аж стрибнув на рівні ноги Олег.

–Все просто, – відповів Віктор. – Звідки оця вся зрадницька мерзота взяла зброю? Я не про автомати. Звідки у них важка техніка: БТРи, БМП, танки? Звідки міномети і гаубиці? Звідки боєприпаси до усього цього?

–Ніби не ясно, – знизав плечами Роман. – З Росії.

–Отож бо.

–І, що з того? – не розумів Олег.

–А те, що москалі не припинять фінансувати цю війну, – закусив губу Віктор. – А, якщо знадобиться перетворяться з «іх там нєтов» в «оні здєсь єсть». Ця війна надовго.

–Додому захотілось? Навоювався? – здивувався Олег.

–Аж ніяк, – погляд Віктора був твердим та холодним, без жодної нотки сумніву чи страху. – Всього лиш кажу, що час для радості ще настане. Згадайте Революцію Гідності. Ми тішились, немов діти. Здавалось усе. Кінець. Перемога. Нарешті прийшов час справедливості. Нарешті заживемо. Цивілізовано розвиватимемо нашу Україну. А, що вийшло? Окупація Криму, війна на Донбасі. А все чому? Тому що Росія не дасть нам жити спокійно, допоки ми не обрубаємо будь які зв’язки з нею, допоки не покажемо, що вони не мають над нами влади, що ми не частина постсовка, що ми інші, що ми свобідний народ, який вільний сам вирішувати свою долю. Ось тоді буде перемога. І до неї ще довгий, шлях. Але ми обов’язково його подолаємо.

–Промова варта командира, – округлив очі Олег.

–Мінімум ротного, – погодився Роман, не зводячи погляду з яскравих зірок, що повиснули у небі.

–Щоб командувати, – Віктор сів поруч з Вікторією, – молоти язиком замало. До такого кожен мастак. А от спланувати операцію, віддавати накази під час бою – це вже не аби що.

–Ще одні розумні слова, – зітхнув Роман.

–Якщо так вважаєш, – усміхнувся Віктор, – то послухай мене. Лягай спати. Так і час швидше для тебе мине, і відпочинеш, як слід. А перед боєм – це не мало важить.

–Напевне дослухаюсь до твоїх порад, ораторе. Спробую поспати.

Роман махнув на прощання рукою і пішов до своєї роти.

–Ну, гаразд, – плеснув себе по колінах Олег. – Піду і я. Ця кімнатка занадто тісна для трьох.

–Спокійної ночі, – побажала Вікторія.

–Вам такої не побажаю, – хитро усміхнувся Олег і покинув приміщення. – Зачиніть двері, про всяк випадок, – кинув через плече.

Вікторія глянула у вічі коханому. Він прихилив голову так, що їхні лоби торкнулись. Якусь мить вони так і сиділи. А тоді Віктор обійняв дівчину і палко поцілував.

Колона рушила на Іловайськ з першими променями сонця. Позашляховики, автобуси, автомобілі швидкої допомоги при підтримці важкої техніки розтяглись асфальтованою дорогою.

На підступах до міста почали з’являтися розбиті артилерією блокпости. Під шквальним вогнем бойовики відступили. Передислокувалися, щоб дати бій ближче до населеного пункту.