Розділ 25

–Побратими! – почав ротний.

Тут уже пахло війною. Неподалік лунали постріли, характерно звучали розриви мін та снарядів. Навіть на вустах осідав неприємний присмак пороху. А може так лише здавалось? Нетипові відчуття переповнювали добровольців. Тривога перемішана з бажанням вступити в перший бій. Так буває. Очікування чогось ще невідомого. Вишкіл та навчання – це одне, а от бій – зовсім інше. Тут ворог. Не ефемерний, справжні. І він буде будь що намагатись убити, забрати твоє життя.

–Новобранці та більш досвідчені вояки! Тут, – вказав на схід ротний, – за кілька кілометрів, лінія фронту. Село Карлівку контролюють російські бойовики та їхні прихвостні. Хлопці з батальйону «Донбас» потрапили там у засідку і зараз знаходиться в оточенні. Вони ведуть важкий бій з переважаючими силами ворога. Наше завдання прорвати кільце і вивести побратимів. Діяти будемо спільно з 93 окремою механізованою бригадою. Ми йдемо прикриттям. Все зрозуміло?

Всі мовчки закивали.

Вікторія залишалася на місці базування. Віктор же мав висуватись на завдання. Вона тримала його за руки і дивилась у блакитні очі, усвідомлюючи, що може більше не побачити коханого. Він також це розумів, але не хотів про це думати. Людина завжди сподівається на краще, особливо, якщо це стосується її життя.

–Повертайся живим, – прошепотіла Вікторія.

–Обов’язково, – легка заспокійлива усмішка вималювалась на Вікторовому обличчі.

Загін рухався швидко та водночас обережно. Позиції ворога були відомі, але вони могли й передислокуватися. В план входило зайти противнику в тил, завдати удару, щоб деблокувати побратимів з батальйону «Донбас». Часу для виконання операції було небагато. Все ж побратими відрізані від постачання, та й боєкомплект не безкінечний. Ускладнювало  положення те, що бойовики переважали в кількості. Також мали важке озброєння, кулемети та БТР.

Чим ближче ДУК та 93 ОМБр наближались до лінії зіткнення, тим гучніше тріскотіли автомати та шалено стрикотіли кулемети. І вже досить швидко кулі почали свистіти зовсім поруч. Військові зайняли позиції і взялись відстрілюватись. В основному наосліп. Ворог зачаївся десь в зарослях. Тому дали команду вдарити з кулеметів, що розміщувались на важкій техніці. Крупний калібр просік посадку і трохи збив порив бойовиків. Цим вправно скористались українські військові.

Віктор, а поруч із ним і Олег залягли в кюветі, у трав’яних зарослях. Коли дали команду рухатись вперед, друзі по черзі, прикриваючи один одного, наблизились до дерев.

–Гранати! – гукнув хтось.

Свою кинув і Віктор. Загахало так, що вуха позакладало. Без будь якої паузи, заново застукотів кулемет. Йому почали вторити автомати. Військові почали заходити в посадку. Ворог не став стояти на смерть, а подався навтьоки. Не боягузливо бігли геть. Відходили, хоч і швидко, та все ж не хаотично. Вогнем відповідали активно, через що отримали поранення кілька українських військових. Та все ж проросійські бойовики втратили окрім поранених втратили також своїх людей убитими.

Невдовзі залунали панічні крики.

–Укри! Укропи! Вперєді!

Добровольці ДУКу та 93 бригади зайняли покинуті позиції в посадці. Вони виконували поодинокі постріли в бік противника, який різко змінив напрям і уже біг не озираючись.

–Не стріляти! – почулась команда. Віктор одразу упізнав голос ротного. – Припинити вогонь!

Група людей у військовій формі рухалася просто до них. Жовтий скоч, пов’язаний на передпліччях та колінах, вказував на їхню приналежність. Хоч це могла бути і диверсія. Таке траплялось, що бойовики видавали себе за українських військових. Все ж у цьому випадку усе походило на те, що наближались свої. А коли Віктор розгледів шеврони – чорний, стрімко летючий донизу сокіл на фоні жовто-блакитного сонячного проміння – впевнився, що це хлопці з батальйону «Донбас». Кілька їх рухались неприродньо. Вони мали поранення. Одного вели, закинувши руки на плечі, двійко інших вояків.

–Сюди! Хлопці, сюди!

Віктор нарахував двадцять військових. Вони, пострілюючи у бік ворога зайшли в посадку.

–Дякуємо, братики, – видихнув один, сів поруч і обперся на дерево, намагаючись стабілізувати дихання.

Олег подав вояку води. Той кивнув вдячно і припав до пляшки.

–Що трапилось з вами? – наблизився Віктор, а тоді у здивуванні звів брови. – Оце так! Невже це ти?

Вояк придивився, прижмурюючи очі. А тоді плеснув себе долонями на колінах.

–Вікторе! Олеже!

–Так, Романе, – кивнув Віктор у відповідь. – З часів Майдану пройшло не так уже й багато часу, а ти змінився.

–Ще б пак, – погодився Роман. – Тоді ми були звичайнісінькі мітингувальники, тепер же військові. Ти також змужнів.

–Усі ми змінилися, – зітхнув Олег. – Час такий. А обставини змушують підлаштовуватися під реалії. Інакше ніяк. Сьогодні державі потрібні воїни, захисники. Тож такими ми і будемо.

–Це точно, – погодився Роман, віддаючи пляшку з водою.

–То що все таки з вами трапилось? Як ускочили у цю халепу?

–Довбаний батальйон «Восток». Вони чекали на нас. З «бронею», ще й учетверо більшими силами. Ми втратили п’ятьох хлопців. Шестеро отримали поранення. Якби не ви, нас би знищили, стерли на порошок. Ми знали, що ви маєте прийти на допомогу. Коли почули постріли, аж полегшало. Командир закомандував йти на прорив. Дякувати Богу, усе вдалося. А у вас що? Втрати є?

–Двох легко поранено, – скривився Віктор.

–Молодці, хлопці, – зняв каску Роман і втер чоло від поту. – Дали ви їм перцю. Я нарахував трьох убитих бойовиків. Кілька ще ледь волокли ноги, утікаючи.

–Тут ми поклали усього п’ятьох, – задоволено поплескав по прикладу автомата Олег.

–Ти хоч у когось влучив? – неоднозначно звів брову Віктор.

–Ага. Десь так, як ти.

–Як би там не було, п’ять – це краще ніж три, – усміхнувся Роман.

–Як би там не було, – повторив Віктор, – добре, що вдалось витягти вас з оточення.