Розділ 21

Важке небо висіло над Києвом, немов би пророкувало щось недобре. Таке траурне та скорботне, воно споглядало за кривавими злочинами, які творилися на землі.

Все навколо просякло димом, страхом, кров’ю та смертю. Людям допомагали, як могли. Тих, хто мав легкі поранення, вели, притримуючи їх. Важких поспішно несли на ношах, або на щитах. Та найважче було дивитись на людей, які загинули, яких не вдалось врятувати. Їх ложили поруч один з одним і накривали верхнім одягом, або покривалами. Обабіч клали каски і в’язали шматки тканини із записами, з прізвищами та іменами. Та не всіх вдавалось ідентифікувати одразу. Тут снували люди, шукаючи поміж полеглими своїх родичів чи знайомих. У них ще жевріла надія на те, що звістка про смерть родича, знайомого чи коханого, хибна, на те, що це якась страшна помилка. Та побачивши тіло знайомої людини, вони падали на коліна і плакали. Інші сиділи поруч з екранами телевізорів і не вірили, що таке відбувається насправді. Вся Україна слідкувала за нелюдськими злочинами влади, за жахливими розстрілами людей у центрі європейської столиці.

Віктор з Олегом йшли поруч. Щити тримали поперед себе і намагались сховатись за ними. До епіцентру подій хлопці не дійшли, хоч звуки прострілив були загрозливо гучними. Товариші сховались за невисоким деревом і саме тоді побачили старшого чоловіка, який лежав на холодному асфальті, метрів за десять, в калюжі власної крові. Спочатку здалось, що він мертвий. Але чолов’яга ворухнувся в намаганнях підвестись. Спроба виявилась марною. Лише важкий булькотливий стогін вирвався з його вуст.

Олег кинув погляд на Віктора. Слова були зайві. Хлопці кинулись до чоловіка. Він був досить кремезний, тому вирішили тягнути. Вхопили його за комір з різних сторін і почали евакуацію.

–Дя... Дя... кую... – простогнав чоловік.

–Мовчіть, дядьку, – важко дихав Віктор. – Бережіть сили.

Не протягнули хлопці пораненого й п’ятдесяти метрів, як до них підбігли ще двоє активістів. Один, з наклеєним на шолом червоним хрестом, мав ноші. Він швидко розклав їх і почав роздавати команди, як краще покласти на них пораненого.

Медики метушились, немов мурахи. Намагалися допомогти усім. Ніхто не панікував. Кожен виконував свою роботу спокійно та виважено.

Ноші з пораненим чоловіком перехопили медбрати. Його швидко оглянули і почали надавати допомогу. Чоловік отримав поранення в плече, а через втрату крові не зміг самотужки дійти до медиків.

Віктор зітхнув з полегшенням. Все ж їм вдалось врятувати хоча б одну людину. Першу. Бо друзі знову кинулись на Інститутську. Там вони були потрібніші.

Цього разу їм знову не судилось дійти до найгарячішої точки. Двоє хлопців намагалися вести третього, закинувши його руки собі на плечі. Але усі мали поранення різної степені важкості. Той, що йшов посередині, уже не міг триматися на ногах і те й діло заточувався. Його втримували побратими.

–Не дійдемо, – зашипів один. – Я вже з сил вибився.

–Ми підмінемо, – наблизився Олег.

Віктор підхопив пораненого з іншого боку. Але той на ногах уже не тримався. Його голова опустилась на груди. Хлопець знепритомнів. Та просити не довелось, як і чекати довго. Миттю підбігли ще четверо хлопців, підхопили пораненого за ноги і з боків та підняли на рівні плеч. Так і понесли до автомобіля «Швидкої допомоги».

На Інститутській творився справжній жах. Снайпери стріляли у активістів, немов у тирі. Вони виманили мітингувальників, обманули і почали безжально вбивати. Та чи могли б вони сподіватися, що люди не розбіжаться вусебіч? Чи могли уявити, що замість того, щоб рятувати свої життя втечею, активісти ринуть допомагати пораненим, витягувати побратимів з-під куль? Яку мету переслідували силовики? Убити усіх найвідчайдушніших? Можливо. Але сміливцями виявились усі. Тому й не зупинялись. Тому йшли, виносячи все нових та нових поранених та убитих. Правильно це було чи ні? На це питання мав би кожен відповісти особисто. Хто би що не говорив, а залишати помирати поплічників ніхто не збирався. Відвага керувала людьми.

Віктор, прикриваючись щитом, сховався за деревом. Від нього не відставати Олег. Кулі, те й діло свистіли, прорізаючи важке, наповнене болем та смертю повітря. Дзенькали щити пробиті свинцем на решето, висікала іскри бруківка, від дотичного потрапляння куль. Чулися зойки та стогони поранених.

–Що ж творять сволочі? – процідив крізь зуби Віктор.

–Вбивають людей, – сказав очевидне Олег.

Гурт з чотирьох чоловіків ніс на щиті пораненого. Кров стікала через отвори для огляду, залишаючи по собі моторошний слід. Постріли тут гриміли безперервно. Хто знає, які із них припали на двох із чотирьох мужчин. Один схопився за ногу вище коліна і впав на бік, закриваючи рану руками. Інший важко повалився на мокрий асфальт і вже не рухався. Ті, які залишились неушкодженими на мить розгубились. На них двох припадали стільки ж поранених. І їх потрібно було виносити.

–Олеже, – кивнув Віктор, – потрібно допомогти.

Той кивнув у відповідь і хлопці кинулись до поранених, залишивши свою, умовно безпечну, схованку. Куля майже одразу прошила фанерний щит Віктора.

–За дерева! – гукнув він. – Бо перестріляють нас.

Олег вхопив одного з поранених за комір, але його спинили.

–Не цього. Йому уже не допоможеш.

І справді, поруч з головою чоловіка розлилася калюжа крові, а очі його стали холодними та неживими.

Віктор з Олегом допомогли тому, що отримав поранення в ногу. Інші тому, якого несли на щиті. Знову сховались за дерево.

Потоки крові стікали по пішохідних доріжках, по асфальту, утворивши справжні ріки. Люди падали, немов підкошені, отримуючи поранення. Дехто тут втрачав життя.

–Що у вас? – до гурту наблизились двоє у масці.

Віктор упізнав у одному із них, Романа.

–Двоє поранених. Один убитий, – кивнув у бік нерухомого тіла Олег.

–Потрібно виносити, бо кров’ю стечуть, – твердо сказав Роман. І мав рацію. – Важкого давайте на щит. Ми допоможемо. Ви, – вказав він на Віктора та Олега, – трішки зачекайте і йдіть слідом. Бачите це приміщення? Туди. Там медики надають першу допомогу.