Розділ 20

Полум’я та клуби чорного, немов сама ніч, диму, огородили Майдан від посягань силовиків. Вогонь намагались гасити водометами, але велика кількість автомобільних шин, ще й щедро облитих пальним, відмовлялись піддаватись. Добрих пів ночі беркутівці не могли наблизитись до барикад, хоч і були готові увірватись всередину і подавити виступи активістів. Але люди тримались, стояли до останнього і не думали здаватись.

Сотні самооборони були на поготові. Передні ряди стояли щит до щита. Як і вчили на вишколі. Позаду, частина активістів, готувала коктейлі Молотова.

–Дивись, що придумали, – помахом голови вказав на трійку молодиків Олег.

–Хм, – звів брови Віктор, – вперше таке бачу.

А хлопці сконструювали міномет, який стріляв коктейлями Молотова. Один підпалював кляп, що стирчав з горлишка пляшки, другий опускав її в ствол, а треті корегував вогонь. Точності звичайно бракувало, але навіть справжній гранатомет далеко не точна зброя. А тут, заряду потрібно пролетіти якихось сто п’ятдесят, двісті метрів і потрапити у скупчення силовиків. Тому зброя виявилась досить ефективною. Рукою жбурнути пляшку на таку відстань не вдалось би ніяк.

Ближче до четвертої ранку, потуги силовиків дали результати. Шини вигоріли, а водомети не переставали заливати барикади нестримними потоками. Де-не-де вогонь згасав, хоч усе ще тліло, димілось та викидало дрібні жаринки вгору.

–До оборони! – залунало десь недалеко.

Віктор перевів погляд, реагуючи на команду. Розгледіти чітко те, що відбувається за сотню метрів було майже неможливо. Хлопець витягнув шию і звівся на носочки.

–Не туди дивишся, – сказав Роман, який стояв по праву руку.

Віктор не одразу зрозумів, що той має на увазі. Та незабаром усе стало на свої місця. Полум’я попереду ставало все меншим та меншим. Силовики використовували водомети, помітивши слабину в обороні. Вогневий вал втрачав свою силу. Шини, деревина з меблів, вікон, дверей та пальне, ставали дефіцитом. Їх не вистачало на увесь периметр барикад.

Перші бризки води на своєму обличчі Віктор відчув близько п’ятої ранку. У цей час на кількох ділянках уже тривали бої між сотнями самооборони та силовиками. Вигуки, звуки пострілів, шум води та шипіння згасаючого вогню.

–До оборони! – почулося десь зовсім близько.

Залунали крики. Ні, це не страх виривався з грудей майданівців. Це бойовий клич, який означав лише одне – ніхто не здасться. Усі стоятимуть до останнього. А тоді хтось почав бити кийком по щиті. Йому почали вторити інші. Дуже швидко гепання стало гучним та монотонним. Геп, геп, геп. В такт, як гладіатори давнини, як лицарі середньовіччя перед кривавим боєм. Це надавало сил, це підіймало і без цього високий моральний дух.

–Коктейлі!

Пляшки із запалами, немов вогняний дощ полетіли на гурт силовиків, які уже підіймались на барикаду, яка димілась. Коктейлі Молотова підпалили кількох беркутівців. Вони кинулись врізнобіч, щоб погасити вогонь, який їх охопив. Але основна маса продовжила наступ. Щити до щитів зійшлись посередині барикади. Силовики гамселили самооборонівців і навпаки. Під вигуки беркутівці намагались потіснити активістів, наступали ривками. Але майданівці також добре підготувались до таких зустрічей. Чітко тримали стрій і відповідали ударами на удари.

Силовики навалювались, штурмували, відходили і знову йшли в атаку. Накочувались хвиля за хвилею, але подолати цей бар’єр, зрештою, жодному беркутівцю так і не вдалось. Барикади вистояли.

Небо над Майданом почало світлішати. Сонце ховалось за сірою пеленою чи то хмар, чи то сизого диму. Вогонь погас майже по всьому периметру, вгору вилися тонкі сиві цівки. Потоки брудної води прокладали собі шлях до зливних решіток. Звуки боротьби, протистояння, постріли та вибухи стихли. Активісти пережили ще одну пекельну ніч.

–Немає! – кричав хтось.

–Нікого!

–Відступили!?

Віктор піднявся на барикаду, яка все ще була гарячою. Він відчував це через бідошви черевиків. Обличчя хлопця вкривала кіптява. Волога, перемішана з потом відблискувала на щоках. Але блакитні очі були ясними, як літнє небо.

–Що тут? – став поруч Олег.

–Немов водою змило, – брови Віктора насунулись на перенісся.

–Чи випарувались, – піднявся на барикаду Роман.

І справді, де ще вночі стояла спецтехніка, де базувались загони беркутівців, залишилась порожня вулиця. Жодного натяку на те, що тут були силовики. Це насторожувало Віктора. Здавалось дивним і нелогічним. Єдине, що спадало на думку це те, що опозиції таки вдалось домовитись з владою. Але хлопець гнав від себе ці здогадки. Беркутівці займали вигідні позиції. Майдан же знаходився в низовині. Перевага силовиків у засобах, амуніції та техніці ні в кого не викликала сумнівів. Якщо й була якась домовленість, то лише на умовах влади. Активісти не приймуть її, не приймуть капітуляцію в обмін на брехливі поблажки, на порожні обіцянки. Можновладці давно себе дискредитували. Тепер умова одна – «зека геть»! І всіх його поплічників.

Незабаром, перші відчайдухи рушили по порожній вулиці. Йшли обережно, але впевнено, очікуючи підступу. Згодом до них почали приєднуватись побратими. Активісти ставали все відчайдушнішими.

–Ну що, – усміхнувся Роман, – ходімо подивимось, куди це беркутівці поділися?

–Я до Вікторії, – відповів Віктор. – Вона хвилюється. Та й я за неї також.

–А ти? – Роман глянув на Олега.

–Залишусь тут.

–Як знаєте.

Хлопці провели поглядом Романа та ще кількох активістів, які спустилися з барикади, а самі пішли до намету. Поруч з входом стояв Стас і замрійливо вглядався в зимове холодне небо. Коли помітив друзів, щиро усміхнувся.

–Паршиво виглядаєте, – сказав він.

–І ми раді тебе бачити, – простягнув руку для привітання Віктор. – Як справи?

–Шалена ніч, – відповів Стас. – Але я підозрюю, що ви про це знаєте краще за мене.

–Як дівчата? – запитав Олег.

–Вікторія почувається краще.