Розділ 18

Його не могли б зупинити навіть десяток людей. Віктор вирвався з міцних рук незнайомця і кинувся до головного входу. Люди тут метушились, немов мурахи. Когось виносили з палаючого Будинку профспілок, хтось стояв на колінах викашлюючи до сліз їдкий дим, а декого уже рятували непрямим масажем серця і диханням рот-в-рот.

Навколо шум та гам. Крики розпачу, крики страху, крики болю. Плач над тими, кого не вдалося врятувати і прокльони тих нелюдів, які творили ці жахливі речі. Палала будівля, а там, далі по вулиці, силовики безжально штурмували Майдан. Мітингувальники збились на порівняно невеликій площі, заховались за барикади і оборонялись. Стояли за своє, за правду, за ідею. Знали ж бо, що, якщо не вистоять, якщо зараз впадуть – тут і поховають свободу народу. Тут і закінчиться воля Україна.

Віктор біг рятувати свою кохану, не уявляючи, жива вона досі чи ні. Можливо їй вдалось вибратись, або хтось їй уже допоміг? Але на «можливо» він покладатись не збирався. Що, якщо вона й досі лежить у коридорі і знепритомніла від диму, який її поступово убиває?

Люди гукали йому, застерігали, щоб він не біг всередину, але він не зважав. Ненароком Віктор наткнувся на відро, яке тут взялося Бог знає звідки. Хтось, вочевидь з тих хто намагався гасити пожежу, залишив його. Віктор зорієнтувався миттєво. Він підхопив скручений шмат тканини, що лежав поруч і вмочив у воду. Вологий залишок простирадла хлопець накинув на голову і прикрив обличчя. Кількома широкими кроками Віктор подолав тротуар і забіг всередину. Вмить йому здалось, що потрапив у якийсь інший світ. Темний і жахливий. Подекуди з цієї пітьми виривались язики полум’я. Їдкий дим різав очі і заважав дихати. Хтось пройшов поруч. Похитуючись, всього за кілька метрів до виходу, людина заточилась і упала. Віктор глянув у оповиту вогнем і густим димом безодню, де могла залишатись його Вікторія. Тоді перевів погляд на знепритомнілу постать, скривився і кинувся до неї. Кожна секунда була важливою, але залишити тут людину на вірну смерть Віктор не міг. Хлопець підхопив її на руки і виніс на вулицю. Це була дівчина. Чорне волосся закривало обличчя і на мить він подумав, що це Вікторія.

–Що тут? – підбіг якийсь чоловік. – Поклади її. Ось так. Добре.

Незнайомець відкинув чорні пасма з обличчя дівчини і приклав пальці до шиї, намагаючись намацати пульс.

–Жива, – усміхнувся він. – Ти врятував її.

Віктор закивав.

«Тепер потрібно рятувати Вікторію».

Він знову кинувся у пекло.

Як же важко було дихати. Про те, щоб хоч щось бачити чітко, не було й мови. Завдяки тому, що Віктор знав Будинок профспілок, як власні п’ять пальців, він рухався досить швидко. Хлопець піднявся на другий поверх, туди де вони обладнали своє місце ночівлі та відпочинку. Вона лежала тут. Нерухомо, не подавала жодної ознаки життя. Віктор не став перевіряти чи жива вона. Вже сам, надихавшись димом, заледве тримався на ногах. Він став на одне коліно і підняв кохану. Якою ж зараз вона видавалась важкою, хоч насправді її вага не перевищувала п’ятдесяти п’яти кілограмів. Віктор без зусиль підхоплював і кружляв нею. А тепер заледве звівся на ноги.

Частиною простирадла він вкрив обличчя Вікторії і попрямував до виходу. Час-від-часу Віктор зупинявся, обпираючись на гарячі стіни. Але знаходив у собі сили, щоб рухатись далі. Туди до виходу, до порятунку, до життя. Ось уже і сходинки. Один проліт... Зупинився... Так хотілось вдихнути на повні груди, але не було що. Усюди суцільний дим. Гарячий та задушливий. Рушив далі. Очі сльозились. По зіницях, немов би хтось різав лезом ножа. Раз-по-раз, не припиняючи знущання.

Перший поверх. Коридор, який веде до виходу, до порятунку, до життя. В інші дні цей шлях додався без зусиль, а сьогодні кожен крок – це випробування. Віктор розумів, що, якщо зупиниться, якщо здасться, то вони помруть. Загине його кохання. І він йшов. Плечем хлопець знову обперся на стіну. Вона стала для нього опорою, щоб не впасти. Крок-за-кроком Віктор рухався до виходу, до порятунку, до життя.

Він уже не бачив нічого. Навколо лише шум, тріск палаючої деревини, шипіння та звуки обпадаючої штукатурки. Повітря уже не було. Віктор вдихнув через простирадло, яке уже висохло. Але усе намарно. Гіркий присмак заповнив ротову порожнину, проник у горлянку та легені. Хлопець закашлявся. Здавалося, що нутрощі зараз вилетять назовні. Віктор зібрав останні сили і рушив вперед. До виходу, до порятунку, до життя.

Але не судилося вийти на вулицю. В голові запаморочилось, він заточився і упав. Простягнув руки, щоб хоча Вікторія опинилась ближче до виходу. Може їй вдасться вловити ковток свіжого повітря, може їй вдасться врятуватись?

Хлопець крізь дим бачив обриси людей, які метушились назовні. З останніх сил, долаючи жахливий кашель, Віктор гукнув:

–Допоможіть!

Повторив удруге, але це вже був шепіт:

–Допоможіть...

Він відчув, як чиясь міцна рука стиснула зап’ястя. Його тягли з цього пекла. А він не міг думати ні про кого, окрім неї.

–Вікторія... Допоможіть їй... Рятуйте її...

Нарешті Віктор вдихнув чистого повітря. Це був, немов ковток свіжої джерельної води. Він хапав його, сухими потрісканими вустами так, ніби пив. А тоді напав кашель. Віктор звівся на четвереньки і виблював. Відчув чиюсь руку на плечі.

–Ти щасливчик, хлопче. Мало бракувало.

–Вікторія... – втер обличчя рукавом хлопець.

Його почервонілі очі шукали кохану серед людей, які лежали горілиць навколо. Над ними метушились, намагались допомогти. Робили непрямий масаж серця, змінюючи його штучним диханням. Віктор бачив, як нерухоме тіло молодого хлопця накрили курткою. Його не вдалось врятувати. Серце стислось від цього. Віктор застогнав, не полишаючи спроб знайти кохану. Він підвівся.

–Вам краще не ходити якийсь час, – говорив хтось до Віктора.

Він не зважав. Йшов, похитуючись, на ватяних ногах, вглядаючись у кожного, хто тут зібрався. Рука мимоволі сіпнулася і Віктор прикрив обличчя. Вікторія лежала горілиць нерухомо. Він кинувся до коханої.