Розділ 14

За вкритим памороззю вікном миготіли дерева та кущі, що росли на узбіччі. Коли автобус, надривно деренкочучи, набирав швидкість, рослинність зливалась в одну сіру пляму. Важке небо нависало над землею і навіювало сум. Схожі відчуття переповнювали і Віктора. На душі було важко. Його кохана, Вікторія, зараз є заручницею у власного батька. А він безсилий. Нічого не може вдіяти. Від усвідомлення своєї безпомічності гірчило в роті. Час-від-часу Віктор так закусував нижню губу, що в один момент з неї засочилася кров.

Олег кілька разів запитував чи з Віктором все гаразд. Але той мовчки кивав і не відводив погляд від вікна. Хоч і без слів було зрозуміло, що Вікторове серце зараз крається. Олег помітив, та й не лише він, що між його другом та Вікторією спалахнув не аби який вогник. За весь час, скільки хлопці зналися, нічого подібного не було. Віктор відчайдушно рвався визволити свою кохану. Перелічив чи не усі можливі та неможливі способи, щоб допомогти Вікторії вирватись із золотої клітки. Складав плани, міняв їх і корегував, щось додаючи, а щось відкидаючи.

Кожного дня він розмовляв з Вікторією по телефону. Зовсім недовго, адже зарядного пристрою до Вікторового телефону, дівчина не мала. Щоб зберегти якнайдовше заряд батареї, спілкування тривало всього кілька хвилин. Так мало, щоб наговоритися, так мало, щоб обговорити можливості для втечі. Але все ж вони були. Ті миті, коли закохані чули голоси один одного. Їхні серця поривались, щоб знову зустрітись, знову торкнутись, знову обійнялись, знову припасти вустами до вуст.

А тоді пролунав останній дзвінок, після якого вони вже не спілкувались. Який поховав усі надії побачитись найближчим часом. Та розмова змусила Віктора поїхати з Києва. Так невчасно. Але годі було цьому зарадити.

За вікном минав населений пункт за населеним пунктом. Проїхали обласні центри. Спочатку Житомир, тоді Рівне і на узбіччі з’явилась вивіска «Львівська область». Вони вдома, на рідних землях. Але не було того приємного лоскотливого відчуття, коли домівка все ближче і ближче, коли навіть повітря стає якимось особливим, солодшим і свіжішим. І хоч очі тішили такі знайомі краєвиди, Віктор дивився повз них.

Завили тормозні колодки характерним пронизливим свистом. Автобус зупинився. Люди виходили на вулицю, розминали м’язи, які позатікали в далекій дорозі. Усі втомлені, виснажені браком хорошу сну, належної їжі, раділи прибуттю додому. Врешті можна буде вмитись, лягти на чисту постільну білизну, закутатись у ковдру в теплій квартирі. Лише думки Віктора витали десь у далині.

–Гаразд, друже, – Олег поплескав Віктора по плечі. Я пішов. Вмиюсь, щось перекушу і навідаюсь до тебе. Може, якась допомога буде потрібна. І ще, – він простягнув телефон. – Може Вікторія десь дістане зарядне і зателефонує?

–Дякую, – кивнув Віктор і знову поринув у роздуми, повільно попрямувавши з автобусної зупинки.

–Сину, – вернула хлопця в реальність мама, перейнявши його. – Що з твоїм обличчям?

–Все гаразд. Так, трішки з «Беркутом» зчепились. І тітушнею.

Він сумно усміхнувся. Анна взяла обличчя сина в долоні, такі спрацьовані, але такі приємні на дотик для Віктора. Син прикрив очі і приголубився. Він відчув себе знову хлопчаком, якого пригортає мама.

–Вітю! – не витримала Оля.

Сестра причепилась до брата збоку, обіймаючи його і стискаючи чимдуж.

–Привіт, красуне, – Віктор обхопив правою рукою Олю і підняв.

–Довго ж тебе не було, – вдавано обурилась сестра. – Казав же, що на дні три-чотири їдеш.

Віктор винувато знизав плечами.

–Як ви тут? – запитав він.

–Та так... – зітхнула Анна.

–Коли це сталося?

–Два дні тому, вранці. Чую, година шоста ранку, хтось гупає у двері. І так вже наполегливо. Думала, що батька наднесло. Але прийшов Мирон. Той, що живе навпроти, у п’ятому під’їзді.

–Знаю, – кивнув Віктор, – той, що кращий друг-пияк, коли є, що вдудлити.

–Так, – очі Анни просльозились. – Він і сказав, що... Тарас лежить у дворі. Точніше... сидить. Я накинула куртку і вибігла назовні. Він сидів на лавці, а голова лежала на столі. Поруч лежала порожня пляшка. Спочатку я подумала, що він спить. Я трусила ним, намагаючись розбудити, але він не реагував. Він помер.

–Яка іронія, – зітхнув Віктор, – на тому ж місці на якому пив. Це ж треба?

Якби зараз хтось запитав, що він відчуває, навряд чи би відповів однозначно. Як би там не було, які б відносини між ними не складались останнім часом, все ж Тарас був Вікторовим батьком. Ятрило інше – чоловік, який міг ще жити і жити, загнав себе горілкою у могилу. А йому ж ще й п’ятдесяти не було. Загубив своє життя, проміняв дружину та дітей на оковиту. І заради чого? Щоб померти п’яним у дворі на лавці. А чого нажив? Оля навіть не реагує на його смерть. Був він чині їй байдуже. Вона його не знала. Та й не хотіла. Як і батько доньку. Тарас взагалі постійно повторював, що Оля не від нього. Хоч це і була абсолютна маячня. Віктор же пам’ятав, хоч і немов у тумані, ще ті приємні миті, коли ходив з батьком гуляти. Як вони смакували морозивом у парку, як рибалили на річці, як ходили у тир. Здавалося це було в іншому житті. Можливо навіть не в його. Тому то й відчуття були неоднозначними. Віктор горював по втраті батька, але це не була ріжуча нестерпна біль. В голові майнуло, як би він себе відчував, якби померла мама. І лиш від одної думки про це, очі його вкрились вологою.

–Що сказали лікарі? – зосереджено насупив брови Віктор.

–Та, що? – розвела руками Анна і поглянула на Олю. Але донька обіймала брата, не звертаючи уваги на те, про що розмовляють дорослі. Її Вітя, за яким вона так скучила, зараз вдома, поруч.

–Серце, – продовжила жінка. – Принаймні так записали.

–Вони часто так пишуть, – махнув рукою Віктор.

–Патологоанатом сказав, що й так дивно, що батько жив. Нутрощі, говорив, як лівер. І все та дурнувата горілка, – по її щоці покотилась сльоза.

Все ж колись, Анна кохала Тараса. І він її кохав. А Віктор був плодом їхнього кохання. Справжнього і щирого. Нажаль, вони не змогли пронести його крізь життя. Загубили десь по дорозі. Воно було розмите алкоголем, понівечене залежністю і врешті згасло. Чи навіть промерло. Адже кохання може жити лише за умови, що кожна зі сторін буде оберігати і леліяти цей вогник. Огортати його, не дозволяючи зовнішнім факторам вплинути на нього. Інакше ніяк. Інакше щось обов’язково пробереться всередину і затопче його, загасить, а попіл розвіє, щоб і вуглинки не залишилось.