Розділ 12

Вікторії боліло, пекло зсередини. Вона докладала не аби яких зусиль, щоб не заплакати. Не могла показати свою слабкість. Не зараз, не перед батьком. Відсторонилась від усього. Він щось говорив до неї, але Вікторія не чула. Не хотіла чути. Її думки полинили геть з автомобіля. Дівчина згадувала поцілунок з Віктором. Які б стіни, після зрад Артура, вона не набудувала навколо себе, щирість, чесність та простодушність цього хлопця змогла пробити їх. І хто б міг подумати, Віктор був абсолютним антиподом Артуру. Через це Вікторія відчувала себе неймовірною дурепою. Напужений індик з татковими грошима, зверхній і зазнайкуватий. І як вона могла в нього закохатися? Та й малолітньою дурепою, яка бездумно кидалась на грошовитого кавалера, Вікторія ніколи не була. В фінансах також не відчувала недостатку. Можливо це наслідок заможного життя? Чи вона підсвідомо шукала хлопця схожого на батька? Чи це вплив на її світогляд виховання? Хочеш чи не хочеш, а постійні розмови про те, що чоловік повинен добре заробляти і утримувати сім’ю відкладались десь у підсвідомості. Вікторії малювали стосунки зі сторони корисливості. А кохання... воно прийде. Головне статус, місце в суспільстві. І куди ж без фінансової сторони?

Чим старшою ставала дівчина, тим ясніше розуміла, що щось у висловлюваннях і порадах батьків не так. Але стала на граблі, яких найбільше остерігалась. І вони вдарили. Вдарили боляче. У саме серце. Вікторія ще більше себе зненавиділа за власну сліпоту. Спасінням стала найкраща подруга, Настя. Це вона витягла Вікторію з безпросвітної депресії. Була поруч і вдень, і вночі, підіймала настрій та ділила горе, аж поки подруга не почала приходити до себе.

Тоді Вікторія ненавиділа себе, за недалекоглядність, за наївність, за сліпоту. Злилась на батьків і на те, що дозволила їхнім мантрам проникнути у свою свідомість. Як же вона хотіла вирватись з цього лицемірного життя. Забратися з батьківської хати і жити так, як вважала за потрібне. Але, як це часто буває не зробила цього. Розмови з мамою та батьком збили пил.

–Подумай, доню, – говорив тоді тато, – ти ж розумна дівчина. Тобі залишився лише рік навчання. Закінчиш університет, здобудеш освіту, підеш на омріяну роботу і роби, що забажаєш. Хочеш живи й надалі з нами. А, як ні, тоді у нас, у Києві, вдосталь квартир. Якщо ж хочеш спробувати самостійності, то орендуатимеш житло.

–Ти ж знаєш, – підтримувала чоловіка мама, – що за навчання потрібно платити. Так, ти можеш перевестись на заочну форму і піти працювати, але навряд чи тобі вистачатиме тих копійок, що ти зароблятимеш. І це я вже не говорю про винайму квартири. Побудь вдома, довчися. Тебе ж ніхто не жене геть. Невже ми настільки тобі осоружні?

Вікторія тверезо оцінила ситуацію, слова батьків і прийшла до висновку – як би це гірко не звучало, але вони мають рацію. Без освіти, ще й на початках вона ніде не зможе заробити потрібних грошей. А показувати щось із себе, робити напів заходи, Вікторія не бажала. Які б варіанти дівчина не перебирала у своїй голові, все ж не знайшла таких, які б їй підійшли. Єдиним вчинком, який би зміг відірвати її від батьківської залежності – покинути навчання. А це крах її мрії. Абсолютний і безповоротний. Можна б було спробувати взяти академічну відпустку і відкласти гроші зі заробленого на роботі. Але скільки часу б на таке знадобилося. Тож подавивши свої принципи Вікторія вирішила залишитись і довчитись.

І ніби все більш-менш налагодилось. І відносини з мамою, і порозуміння з татом. Батьки не зачіпали її, не нагадували жодним словом і жодною дією про ту розмову. Життя стало на звичні рейки. Аж поки не розпочався Майдан. Саме він почав скидати усі маски. Відносини між Вікторією та батьками знову загострились, через кардинально різні погляди на події.

Але поміж усього цього жахіття пролився малий промінчик. Вікторія зараз, сидячи у великому позашляховику, згадувала ту невимушену легку усмішку Віктора і щирий зачарований погляд. Він тоді стояв у черзі за їжею і не зводив з неї очей. І так кожен наступний день. Дівчина вдавала, що не помічає його, хоч у голові крутилось: «і чого ти втупився? Підійшов би та й познайомився уже».

Їхнє захоплення одне одним було, немов одночасний удар струмом. Так, ніби хтось клацнув пальцями, десь на небі. І врешті їм вдалось познайомитись і зблизитись. Час, який вони проводили разом, був найкращим. І його так не вистачало.

Вікторія зараз думала лише про Віктора, про їхні неймовірно солодкі поцілунки, про боязливо-ніжні дотики, про гарячі обійми і про закохані погляди. Вона хотіла підсвідомо відгородити себе від того, що зараз відбувається.

–Ти мене чуєш? Скільки можна повторювати? – батько схопив доньку за передпліччя і потрусив.

–Чого тобі? – крізь зціплені зуби процідила Вікторія.

–Чим ти взагалі думаєш?

Дівчина не відповідала. Робила вигляд, що не чує.

–Ти ж не дурепа якась. Невже не бачиш до чого все йде? – Роман намагався тамувати лють, але її нотки проривалися в деяких словах.

Вікторія мовчала.

–Це кубло голодранців зрештою розженуть. І далеко не факт, що обійдеться без крові.

–Ти серйозно? – закипіла дівчина. – Якщо вони мають менші достатки, ніж ти, то це не означає, що вони голодранців. Це ж люди! Люди, які хочуть достойно жити у нормальній країні інтегрованій у Європейський Союз. Де їхні... наші права цінуються не через розмір гаманця, а тому, що ми люди. Звичайний продавець чи робочий, нічим не відрізняється від судді чи депутата. Усі рівні перед законом. А ти... ви готові за ці прагнення садити, калічити і убивати.

–Знову лютуєш? – стримувався Роман, але його скули ходили то вгору то вниз. – Дарма. Не бачити вам того, чого вимагають твої улюблені кастрюлеголові. Ніколи. Чуєш? Не в цій країні. Тут, у кого більше грошей, зв’язків і знайомств, той і правий. У того і прав більше. Так було, є і буде.

–Тирани! Ви звичайнісінькі тирани і автократи! Готові країну втопити у крові, лиш би залишитись при своїх коритах. Гидко! Мені гидко, що ти мій батько! – відвернула голову Вікторія, щоб не дивитись на нього.