Розділ 8

Віктор не знав, що його більше гріє – тепла кава чи погляд Вікторії. Її блакитні очі сипали іскорками, а на обличчі вималювалась співчутлива усмішка.

–Як твій ніс? – запитала дівчина.

–Бувало й гірше. Ніби не зламаний. – помасував перенісся хлопець вказівним та великим пальцями і тут же засичав від болі.

–Дякую, що заступився.

–Немає за що. То хто вони такі, ці верзили? Чому прийшли за тобою?

Вікторія, хоч і без особливого ентузіазму, все ж розповіла, в загальних рисах про те, що з нею трапилось останніми днями. У подробиці не вдавалась. Та й нічого було. Все ж перед нею, хоч і людина, яка заступилась, але мало знайома їй. Для Вікторії довіритись хлопцеві було важко. Адже той, якого вона кохала, щиро, по-справжньому, зрадив їй. І не один раз. Як виявилось згодом, Артур ходив наліво постійно. Ще й хизувався цим перед друзями, виставляючи Вікторію повною дурепою. Ще раз ставати на такі граблі дівчина не мала бажання. Занадто сильно вони б’ють.

Віктор, в принципі, не мав надто серйозних стосунків. Якось не складалось. Його розставання з дівчатами були схожими на дружні прощання. Жодного скандалу чи ненависних сварок з прокльонами. В певний момент приходило розуміння того, що немає ніякого кохання. Ходити за руку, зустрічатися, цілуватися і навіть кохатися, переростало у щось схоже на звичку. І це траплялось досить швидко. Протягом двох-трьох місяців. За цей короткий час Віктору здавалось, що минали десятки років. Вогонь кохання, якщо це було воно, згасав. Зовсім. До тла. Захоплення минало, якою б красунею не була дівчина. На цьому й закінчувались нечисленні відносини Віктора.

–Веселе у тебе життя, – звів брови хлопець.

–Не те слово, – зітхнула дівчина.

–А, що далі? Що робитимеш?

–Майдан он скільки людей прийняв. Обігріває і годує. Ще переспати ніч знайдеться де.

–Що правда, те правда, – погодився Віктор. – Є хороше місце для ночівлі.

–І де це?

–В Будинку профспілок, звичайно. Ми уже там обжились з Олегом. Є ковдри теплі. Навіть лежаки з пелет зробили. Трішки в ребра тисне, але все ж краще ніж на дворі.

–Ого, який ти сміливий став, – усміхнулась дівчина. – Одразу після першого побачення і уже в ліжко тягнеш.

–Ні, ні, – виставив руки поперед себе Віктор і замахав ними. – Вибач. Ти не правильно усе зрозуміла. Я...

Вікторія не стрималася і розсміялася. Так щиро і невимушено, що хлопець не одразу зрозумів, як це сприймати.

–Бачив би ти своє обличчя, – врешті заспокоїлась вона, стиха хіхікаючи. – Я жартую. Дякую за запрошення.

–Щось я протупив, – потер потилицю Віктор. – Ти ж можеш переночувати у подруги.

–Насправді ні. Туди обов’язково прийдуть собаки мого батька. Найбезпечніше буде саме тут. Тому, я вдячна за запрошення і з радістю прийму його.

Хлопець, якийсь час, уважно дивився на Вікторію. Хотів переконатися, що цього разу вона не жартує. А коли впевнився, усміхнувся у відповідь.

Цей вечір вони провели разом. Гуляли Майданом, розмовляли про все на світі. Час проведений поруч промайнув, як одна мить. Вони й не знали, котра тепер година, аж поки не заграв телефон Вікторії. Дівчина глянула на екран і її обличчя змінилося. Віктор не став нічого запитувати, але краєм ока вихопив напис «Мама». Дівчина відійшла на кілька кроків і піднесла смартфон до вуха.

–Алло! Яке тобі діло!? Коли вважатиму за потрібне, тоді й повернусь. Так! Зараз я поміж тих людей, яких не потрібно остерігатись. Я в безпеці. Не має про що розмовляти! Все!

–Все гаразд? – запитав Віктор, коли Вікторія завершила розмову і повернулась.

–Так, – відповіла вона.

Хлопець помітив, що вона явно нервує, але не став засипати запитаннями. Не хотів тиснути. Розумів, що втеча з дому, навіть у такому, уже свідомому дорослому віці, не проста справа. Розбіжності в поглядах батьків та дітей, особливо ті, які призводять до сварок – не проста річ. Різниця у віці, свідомість різних поколінь, яка є апріорі відмінною, слугує поштовхом до непорозумінь. Так, випадки бувають різні, як і, власне, причини. Віктор не розумів свого батька і його алкогольну залежність. Ненавидів за вчинки, за побиття матері і дітей. Не сприймав зверхність і задиркуватість. Це все наслідки хвороби. Жахливої і важко виліковної. Тої, яка забирає маленькими шматочками людський розум. І назва їй алкоголізм.

У Вікторії ж справа у іншому. Але від того не менш неприємна. Цей надрив між донькою і батьком не тимчасове явище. Ця тріщина надто глибока. Глибша, ніж могла здатися з першого погляду. Різниця у поглядах – вагома відмінність. Це весь світогляд, призма, через яку люди сприймають усе навколо. У житті, такі люди не сходяться, не товаришують, здебільшого, не спілкуються.

У Віктора є мама, яка у всьому намагається підтримати сина. Є сестра, що безмежно любить брата. Вікторія ж не має схожої підтримки. Ані братів, ані сестер у неї не має. Мати ж займає сторону батька, хоч десь в глибині душі, розуміє, що так неправильно.

Хлопець усе це проаналізував на протязі цього вечора. Через розмови, хоч Вікторія і намагалась не вглиблюватись у цю тему. Але, вочевидь, їй сильно наболіло. Дівчина, час-від-часу, забувалась і на емоціях видавала тезу-другу. Віктор зробив, поки що поверхневі, висновки для себе. Звичайно, він не збирався ось так з ходу нав’язуватись, лізти дівчині у душу. Це не було обтяжливо, але він не до кінця був упевнений, що це потрібно Вікторії.

–Ну, – обличчя дівчини знову повеселішало і вона чарівно усміхнулася. – Йдемо, я попрощаюсь з Настею і покажеш мені свої п’ятизіркові апартаменти.

–Згода, – усміхнувся у відповідь Віктор.

Будинок профспілок зустрів їх, як і зазвичай, галасом і безліччю людей, які снували коридорами та сходовими клітками туди-сюди. Чим пізніше ставало, тим меншало люду. Але все одно на абсолютну тишу і спокій годі було сподіватись.

–А ось і покої, – вказав на імпровізовані лежаки Віктор. – Ліворуч Олега, праворуч мій. Можеш лягати.