Мертві завжди залишаються мертвими
У Львів я приїхав пізно … в тридцять вісім років, щоб подивитися на місто та придивитися другу половинку. Та, як показує практика, сутулі блондини у окулярах із товстими лінзами не користуються особливою популярністю серед панянок. Правда щось страшне із великими відкладами жиру на животі можна знайти і у Черкасах та краще жити одному, ніж годувати свиню чи утримувати ручне чудовисько із диявольською посмішкою і пухнастими вусиками.
У Львові чи Лембергу, як кажуть німці, мені також не щастило. У жовтому тролейбусі поступився місцем жінці, вона посміхнулася і почала дивитися у вікно, начебто, мене не існувало.
– Привіт! У вас так гарно в місті… Раніше ніколи тут не бував і тепер страшено шкодую… як вас звати?
Пролунало ще кілька запитань, оповідки про погоду, а потім вона встала і вийшла. Я хотів було побігти за нею та її гарячкова хода здалася мені дивною і некрасивою, і чимось схожою на пересування гуски, котрій пошкодили лапку.
Інші спроби поспілкуватися із панянками завершилися також невдало. Хоча, із Мариною я встиг посидіти за одним столиком у Італійському дворику. Як виявилося, не довго – поки дзюрив її хлопець. Мені поталанило, що він прищавий і не агресивний.
Другим моїм пунктиком було знайомство із містом. Описувати його красу не стану, кому цікаво може поїхати чи переглянути десяток із сотень чи тисяч відео на ютюбчику. У крайньому разі, почитати сопливий роман про кохання у Львові з описами Площі Ринок та соборів, у яких молодята не тільки молилися вечорами. Ох, і не тільки…
Загалом, місто круте, аби лише не срані туристи, що постійно штурхають та ніяковіють, засуваючи руки у штани Мазоху[1]. Намотавши десяток кілометрів старим містом, надибав чудове місце на площі Коліївщини – паб «п’яна качка». Мене привабила не назва, а відсутність гостей і акція – кожне друге пиво безкоштовно по понеділкам. А сьогодні саме цей день і мій годинник показував десяту годину вечора – це означало два, а з божою силою, і три халявні бокали пива сховані у собі. Хоча їх фірмове пивко нічим не відрізнялося від «Уманського» у Черкасах.
У приміщенні пити не хотілось, тому знайшов зручну кам’яну лаву біля велопарковки. Через якийсь час до мене підсів інший чоловік із бокалом, на якому була намальована зелена качка.
– Чудовий заклад, – промовив незнайомець.
– Особливо по понеділках.
– Всі туристи гасяться у центрі, знач ви місцевий. Ніколи раніше вас не бачив.
Чоловік виглядав кремезним у старій затертій джинсовій сорочці із кольоровими заплатами. Лице свіжовибрите із глибоким шрамом під нижньою губою, що нагадував розлоге коріння дерева. Такі рубці залишаються після кривавих перепалок і не зрозуміло чи чоловіку пощастило у бою чи ні. Згодом, я роздивився дрібні рубці та тріщини на руках, особливо, лівій, у якій він тримав пивко.
– Мене також бісять туристи, хоча я один із них.
Чоловік із цікавістю подивися на мене, а потім залпом випив майже цілий бокал пінного.
– От запроданець… І як вам місто? Все встигли оглянути?
– З усього що планував не встиг на Личаківський цвинтар. А храми мене не цікавлять.
– Думати можна всяке, а хреста цілувати потрібно…, – промовив чоловік та вирушив обмінювати пустий бокал на повний.
Релігійні бесіди мене мало цікавили, тому заперечувати не став. Взагалі полюбляв користуватися тактикою – якщо із чимось не згідний то просто махаю головою і в такт бурмочу : ага, агу, безумовно…
– А ви б куди порадили сходити? – Запитав коли повернувся чоловік.
– Ми вже п’ємо у цьому місці.
– А на личаківку варто їхати зранку? Я читав багато містичних оповідок про кладовище.
Чоловік уважно поглянув на годинник, а потім на мене.
– За сотню-другу можу прогулятися із вами. Тільки зранку там немає чого робити і у мене, як і у тебе, болітиме голова від дешевого пійла. А розповідати – то гаспида справа.
Відчуття страху та цікавості полонили душу. В інеті читав про нічні екскурсії кладовищем, вони починалися о десятій і закінчувалися опівночі.
– Ви ж не боїтеся школоти? Вони гасають там, як коні…
#2137 в Містика/Жахи
#11420 в Любовні романи
#4407 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 19.06.2018