ЖИРАНДОЛЬ

ЖИРАНДОЛЬ

І знов, і знов, і все спочатку,

І жирандоль, і гобелен…

Ліна Костенко

— Артеме, глянь, я це теж хотіла викинути на смітник, — Марія витягнула з глибини шафи щось загорнуте в газету.

У згортку жалібно й глухо дзенькнуло. Дівчина розгорнула старий папір, і Артем побачив, що це була жирандоль*. Він навіть знав назву цієї лампи, адже працював у магазині освітлювальних приладів. Вони також продавали такого типу світильники, але, звичайно, новомодні і по-сучасному оформлені. На столі ж лежав старий настільний світильник на п'ять ріжків, колись витончений і елегантний, з густим сплетінням скляних підвісок, що зараз нагадували видовжені бурульки, які розсипалися брудним сміттям поруч із потьмянілою від часу підставкою.

— О, це жирандоль, — підійшов він ближче і глянув на світильник. — До того ж електрична. Бачиш сюди можна вкрутити маленькі лампочки, — показав він. — Але дуже стара.

— Це бабусина, — зітхнула Марія. — Гарна, але геть не вписується в інтер'єр і давно не працює. Вона забирає занадто багато місця на столі, а світла від неї мало. Та й зараз у моді мінімалізм, скандинавський стиль... Навіщо мені цей пилозбірник?

Артем взяв жирандоль у руки. Він працював менеджером у великому салоні «Світ Логіки», де продавали холодні світлодіодні панелі та трекові системи. Але в цій брудній скляній конструкції він побачив щось інше.

— Віддай її мені, — раптом сказав він. — Розберу на запчастини. У нас іноді питають кріплення для ретро-ламп.

— Забирай, — легко погодилася дівчина. — Однією проблемою менше.

Марія посміхнулася посмішкою, від якої Артем шаленів. Ох, як же йому подобалася ця дівчина! Він знав її з університету, бачив з іншими чоловіками, втішав після розривів, допомагав клеїти шпалери. Він був її надійним другом, із тих чоловіків, яким дзвонять, коли зламався кран, але не тим, про якого мріють перед сном.

Марія сьогодні знову переїжджала на нову квартиру. Це був її третій переїзд за два роки, і кожного разу Артем був поруч: тягав коробки, допомагав складати речі у найняту машину, потім носив усе те в нове приміщення. І намагався не дивитися їй в очі занадто довго, щоб не видати свою таємницю, яка вже три роки мучила його. Він був безнадійно закоханий у цю дівчину, але мав такий дурний характер, що не маг наважитися і зізнатися їй у цьому. 

*****

Два наступні дні Артем жив у дивному ритмі. Після роботи він не йшов у спортзал чи до бару з друзями, а зачинявся у своїй квартирі, розкладав на кухонному столі рушник і обережно, по частинах розбирав жирандоль.

Він відчищував кожну скляну підвіску по кілька разів спеціальними засобами для скла. Спочатку вони були сірими, але коли вже були очищені, вимиті й витерті насухо, сяяли так яскраво, що сліпили очі.

Артем замінив всередині світильника стару проводку, купив найкращі невеликі патрони, знайшов лампочки з філаментом, жовтим приємним світлом, стилізовані під свічки. Він був неначе одержимий жирандоллю. Здавалося чоловік не просто ремонтував цей старий світильник, а намагався вкласти в це світло все те, що не міг сказати словами.

«Це буде просто мій подарунок Марії на новосілля, ось і все!», — переконував він сам себе. Крім того, невблаганно наближалося чотирнадцяте лютого, День Закоханих, і Артем чомусь, коли думав про цей день, хвилювався. Десь підсвідомо, напевно, він уже дозрів, щоб зізнатися дівчині у своєму коханні, але, як завжди, відганяв ці думки з голови.

Марія ж обживалася на новому місці. Вона скинула йому фото нової кухні, де все було білим, хромованим і функціональним. Це була суперсучасна квартира.

— Заїдеш у суботу, Артеме? — спитала вона, подзвонивши йому під вечір. — Мені треба повісити люстру у вітальні. Допоможеш? Та й я виставлюся за новосілля. З люстрою сама не впораюся, а в тебе золоті руки.

Золоті руки. Так, знову вона сприймала його як корисний інструмент, як друга, що завжди може допомогти. Артем тоді, почувши її слова, спохмурнів, скривився, але пообіцяв бути, дивлячись на повністю готову оновлену жирандоль, що стояла на його столі. Субота була Днем святого Валентина.

*****

У вечір суботи Артем піднявся на четвертий поверх, тримаючи в руках велику коробку, в яку поклав оновлену жирандоль. В іншій же руці був пакет із вином і сиром, його стандартний набір просто друга, з котрим він часто приходив до Марії.

— О, привіт! Мій рятівник прийшов! — вигукнула дівчина, відчинивши вхідні двері. — Проходь. Що це в тебе за коробка?

— Та так.., — зам’явся чоловік, знову з жахом усвідомлюючи, що всі слова поруч із Марією вилетіли з його голови, і він вчергове може все зіпсувати, не зробити останній крок, не зізнатися їй…

— Залиш тут, в коридорі, — скомандувала дівчина. — Давай ти швиденько повісиш люстру, а я підігрію вечерю. Посидимо, поговоримо. І за вино дякую, воно якраз в тему, відсвяткуємо моє новосілля. Люстра в коробці, а стілець я вже поставила.

Артем кивнув і мовчки пройшов до кімнати. Нова люстра Марії була втіленням сучасного дизайну, зроблена з чорного металу, мала гострі кути і лампи з холодним білим світлом. Вона ідеально пасувала до нового мінімалістичного стилю в квартирі.